Озерний Вітер
- Автор: Покальчук Юрий Владимирович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Озерний Вітер». Краткое содержание книги:
Ось і Волин розвивався швидко, як квітка глоду, чи шипшини, чи будь-якої рослинної з’яви, тут, в Лісо-Озерному краї. Вже у серпні він був віку сімнадцятирічного, як на людський рахунок, а на листопад сягав за вісімнадцять, з тим, щоби у квітні прокинутися хлопчиком і потім випорснути на поверхню грайливим чотирнадцятирічним підлітком, улюбленцем Лісо-Озерного краю.
Волин жив, як природна з’ява, і схожий був, у чомусь можливо, на плодове дерево, чи на кущ того ж глоду, чи чорниць, або ж малини. З весною наливаються бруньки на калині чи дикій яблуні, потім зеленіє листя, а потім з’являються квіти – час запилення, зав’язей, час кохання. Потім квітка опадає, з’являється плід, а потім і він опадає, опадає й листва, і дерево занурюється під снігами й заметілями в зимовий сон, з тим, щоб навесні прокинутись і все починати спочатку – бруньки, листя, перші квіти, час кохання... Так і Волин...
Прокидався навесні хлопчиком. Потім з’являлась Царівна О, і кожної весни ніби вперше зачаровувала його своєю красою й ніжністю, і вчила його кохання, бо навесні він прокидався наївним і невинним, з тим, щоб пізньої осені заснути досвідченим, вюмленпм від палкого літа дорослим коханцем.
Волин не пам’ятав і пам’ятав минулу весну – як дерево. Але кожна весна – це був завжди початок його входження у світ кохання, пізнання таїн тіла і принад пестощів, глибин, проваль і злетів любовною шалу.
Якоюсь мірою він наслідував розвиток природи довкола, але ж відколи він став Озерним Княжичем, то був часткою природи і в своєму весняному пізнанні кохання, у своїх вічно перших шалах і перших пристрастях збурював усю довколишню природу у тому ж напрямку, ставав першим акордом у багатоголосому хорі весняного кохання, головним виконавцем велетенської партитури на всі тони і голоси природи Озерного краю.
Царівна О не забувала. Але в цьому також була її роль у грі Природи, роль звабниці-вчительки, що віддає і сприймає, вчить, але ж і дістає кожної весни перший шал і вічно перші пристрасті Озерного Княжича, завжди юного.
– Кохання – це перші двері у вічність, – казала вона Волинові. – Коли ти забуваєш про час, про існування чогось ще, крім тебе, і твого кохання, і коханої істоти з тобою, в тобі, у взаємопроникненні і злитті з нею, ти потрапляєш у позачас і в позанростір...
– Але ж ми і так в позачасі! Ми ж вічні...
– Кожен приходить своїм шляхом у позачас. Ти прийшов через кохання, твій шлях і був якраз оцей, про який я кажу...
– А твій?
– Мій? Мій був через біль і страждання, через втрату реального світу від неймовірного болю душі... Але годі про це! Я лиш хочу пояснити тобі, що в часі, в тому, який рахують, наприклад, люди, справжнє кохання майже неможливе. Тобто вони теж можуть вийти за межі часу, якщо спроможуться у своєму коханні до самозабуття, до самопожертви. Але це трапляється дуже рідко. Бо кохання – це інший, небуденний людський вимір життя. Це ти вже знаєш зараз. Бо людський час плаский, як гладінь Озера. А наш час і є часом кохання, бо наш час багатомірниії, а насамперед спрямований у нескінченність. Я не хочу, щоб ти питав мене про минуле, бо тоді виростає і майбутнє, а зараз, оця мить, – щезає. В коханні немає вчора і завтра, є вічне зараз, час – не існує, зникає. Кохання не має мети, не має напрямку, воно ніби безглузде, і в цьому його найвищий сенс, бо воно огортає тебе, обіймає і перетворює. Ти стаєш часткою вічного життя, спізнаючи оте найвище, отак, як спізнаєш ти! – Як я?
– Так, як ти починаєш, як пізнаєш і як можеш! І як вічно могтимеш, бо ти – символ вічної весни, ти – уособлення першої пристрасті, першого, завжди першого злету кохання, і тому ти – Озерний Княжич!..
– Отже, я вічно вчуся?
– Юність завжди вчиться у старших. Але колись твої навчання закінчуються, у нескінченності також є свої кінці і початки, вони лежать в інших, малозрозумілих на перший погляд вимірах, які спізнаються лише тоді, коли сам у них втрапляєш.
– Звідки ти так багато знаєш?
– Часом розповідають Ті, що все знають.
– А я колись знатиму?
– Очевидно. У природному ході подій своєю чергою прийде і твій час – колись!
Зараз він спав, випроставшись на поваленому дереві і вже від сонця набираючи весняної міці й сили.
Але довго він не спав, бо незабаром почувся тоненький голосок:
– Привіт, Волине, ти вже тут? А чому не на острові? Ану ж на берег, до нас! Як тобі спалося? Що тобі снилося взимку?