Непрохані гості

Коли зовсім розвиднілося, ми побачили, що сіли на дно неглибокої ущелини, порослої молодими ялинами і папороттю. Під дашком однієї із стін жебонів струмок, вода в ньому була незвичайного темно-горіхового кольору.

Стрибаючи з валуна на валун, я вибрався на довгий кам’янистий насип, рівний, як утрамбоване ложе майбутньої дороги, пройшов по ньому до повороту — і нараз під ногами тьмяно блиснула металева смужка, потім ще одна поруч. Присівши навпочіпки, я розгріб щебінь і присвиснув. Смужки виявилися… старими рейками, що якимось чином збереглися в епоху безрейкового транспорту такими, ніби ними користувалися вчора.

Про них у доповідній записці експертної комісії не було жодного слова. Чи мені неймовірно пофортунило, і тоді це слід “Суперхомо”, чи я просто набрів на древню дорогу до якогось не менш древнього кар’єру або рудника, і тоді це слід фальшивий.

Рейки, потопаючи в щебеневій підсипці, вигинисто тягнулися поміж виступами ущелини майже на кілометр, а потім пірнули в скелю, яка на стук озвалася глухим кам’яним звуком: справжня…

Я скрушно зітхнув. Без техніки тут робити нічого. І все ж одне насторожувало: “легальних” технічних споруд на Ховенвіпі бути не могло, а всі “нелегальні” так чи інакше були пов’язані з військовими організаціями минулого. Тож колія, якій принаймні півтора століття — саме стільки років тому перестали експлуатуватися залізниці — з’явилася в цій глушині не випадково.

Схилом ущелини я видряпався нагору і опинився на скелястому обриві, всіяному блідими копичками папороті й крихітними голубими лісовими квітами. Ліворуч відкривався хвилястий простір низьких пагорбів до самого обрію, а праворуч виднівся схожий на стіну уступ незвичайного, з пурпуровим відтінком, кольору, зритий нішами і печерами, що зяяли чорними провалами отворів.

Між обривом, на якому я стояв, та уступом здіймалися дивні конуси голубуватого пилу й щебеню, ніби зсипані сюди з величезних бункерів, і, хоч час був ранній, пашіло звідси, як із жаровні.

За уступом хаотично громадилися хитромудрі скельні утворення.

— Як у пеклі! — засопів над моїм вухом Сосновський, який видряпався нагору слідом за мною. — А куди нам іти далі?

Я оглянувся.

— Чи не правда, дивна країна, варяже? Не віриться, що це на Землі… А йти нам недалеко, поглянь униз.

Місце загибелі групи було позначене металевою жердиною з прапором УАРС. Жердина стриміла на краю вирви, яка викинула з надр язик кам’яного місива. До нього було не більше півкілометра.

Я відшукав більш-менш придатний для спуску схил і збіг на спечену рівнину, ризикуючи якщо не зламати шию, то розтягнути ногу. А стажист подолав цей шлях досить легко.

Вхід до печери зі складами бактерологічної зброї знаходився майже під тим самим місцем, де ми вийшли до обриву з лісу. Його було підірвано. Купи кам’яних уламків виднілися ще біля одної печери неподалік.

Здіймаючи хмарки зеленого пилу, ми мовчки оглянули місце висадки десанту Шерстова. Я спостеріг, що цей пил лежав усюди, вкривав навіть уламки скель і валунів. Стіна обриву, каміння і пагорби були ніби чимось поїдені й стали пористими, як пемза.