Музей покинутих секретів [з малюнками]

Я ведусь на ці марні порізнені блискітки, як сорока на розсипані коралі. Тобто достеменно так само: підбираю й несу до себе в гніздо. У мене їх уже ціла колекція — мої власні (невпорядковані) нотатки по різних блокнотах (часом на вкладених аркушиках, на концертних і фестивальних програмках, на зворотах прес-релізів, ще на якійсь попідручній рудерії…), відкинуті при монтуванні (поскручувані ґвинтом) обрізки плівки, бозна-пощо бережені з доелектронних часів у коробці з-під комп'ютера, і в самому комп'ютері теж, до речі, повний бардак: от навіщо мені, спитати б, колись надісланий (кепсько відсканований) малюнок померлої від лейкемії прип'ятської дівчинки, якій, на переконання не-вбитих-горем батьків, було вготовано велике мистецьке майбутнє? (Важко сказати, правда цьому чи ні, — дитячі малюнки всі цікаві, на цьому коричневий бегемотик стоїть над синім, скругленим до обрію озером, в чорнобильську передачу малюнок не пішов, не вписався, я хотіла витримати там максимально лаконічний стиль, жорсткий і суворий, без слинення, без розвезькування шмарклів, і мама дівчинки на мене образилась: я одбирала в неї нововинайдене виправдання її життю — роль матері трагічно загиблого юного генія, а що реально могла запропонувати натомість — мертву дитину?.. Але навіть якби не мама, не моє почуття вини перед нею, гадаю, в мене все'дно не стало б духу той малюнок у себе в комп'ютері вбити, і я його навіщось бережу — так, ніби сподіваюся, що він коли-небудь на щось іще придасться…) По суті, всі мої відзняті сюжети починалися й розросталися зовсім не з «теми», як я щоразу глибокодумно вдаю перед продюсером і колеґами, а — незмінно — з якоїсь такої дрібничкової зачіпки, котра чомусь перепиняла увагу, дражнила й притягувала недоступністю схованих за нею чужих тайн, як, бува, далекий вогник людського житла з вікна нічного поїзда: от би підгледіти, хто там живе, що робить, чому так пізно світить?.. В остаточному варіанті, в готовому фільмі ця стартова деталь, як правило, випадала — або цілковито лишившись поза кадром, або, в кращому випадку, мелькнувши десь разок заднім планом, так що лиш мені самій і знати: скромно собі захованим у куточку картини автографом Дарини Гощинської, а чесніше б сказати — пам'яткою чергової моєї поразки, знов-таки, нікому, крім мене, невидної: бо ніколи ще мені не вдавалося — так, як, я відчувала, це можна б зробити: якби намацати затрачений потаємний код! — ні разу не вдавалося по-справжньому щось на тих дрібних камінчиках побудувати, крутонути їх під таким кутом, щоб за одним поворотом усеньке життя людини враз як стій висвітлилося вглибину, і все в ньому стало на свої місця, як у головоломці, — ні разу не випадало правдиве «оце!!!».