Музей покинутих секретів [з малюнками]

Я вийшла з того дому геть прибита. Від думки, що з підгримованим батьківським трупом на оберемку я товктимусь у тій самій черзі — з цією заслуженою мученицею режиму в перших рядах, — мені зробилось якось по-особливому, гнітюче паскудно, і я того вечора пребездарно набралась у «Барабані», мішаючи найміцніші коктейлі, як зелене дівчисько, — всі вони смакували сіллю і содою, і на ранок похмільна згага пекла так само — содою й сіллю… «Сторі» не було. Належало змиритися з тупою очевидністю: єдиним знаком, що такий чоловік колись жив на світі, була я — в мене був його розріз очей і його група крови. Зрештою, коли вдуматися, то чому би мало бути інакше? Хіба не така сама доля спостигає абсолютну більшість небіжчиків?..

«Оце! І!» — помітка на берегах, випале з валізи забуте покотьольце — вперше розвернуло до мене бінокль іншим боком. На мить, як у спалаху блискавки серед глупої тьми, я вгледіла живу людину — дивно, що це був той самий мій батько, якого я, відай, потай від себе й далі трохи соромилась. Персонаж, що надавався б на якийсь-то портрет хіба лиш у ролі статистичної одиниці: цебто, якби була змога облічити, скільки їх, таких, у тім поколінні було — не арештованих, не посаджених, не внесених у списки Amnesty International, а тихо згаслих у власному ліжку від чесних серцево-судинних, ниркових та інших недостатностей, котрих прямі причини видимі тільки близьким родичам — звісно, в кого такі були. Можна сюди додати й тих, що спилися, й тих, що покінчили з собою, — в будь-якому випадку реальну для майбутнього історію здатна витворити лише цифра, число з кількома (бажано чимпобільше!) нулями. Шість (чи більше?) мільйонів мертвих євреїв — дорівнює Голокост. Десять (чи менше?) мільйонів мертвих українських селян — дорівнює Голодомор. Триста мільйонів біженців — дорівнює п'ятдесяти шістьом локальним війнам початку XXІ-го століття. Історію творить бухгалтерія. Під час хрущовської реабілітації розстріляним у тюрмах НКВД ліпили були в довідках для родичів, у графі «Причина смерти», найвигадливіші медичні діагнози — серцево-судинні, ниркові та всілякі інші недостатності, — власне на те, щоб не зосталося розстрільної цифри. Через двадцять років вигадка стала реальністю (з дотепними вигадками так воно зазвичай і буває!): люди стали в дійсності гинути від того, від чого їхні батьки й дідове — на папері. Цифра внеможливилась остаточно, і ціле покоління позбулося власної, спільної на всіх історії, — а відтак не стало й оптики розгледіти кожного зосібна: люди як люди — жили собі, вмирали, мало як у кого складалося… Був собі непоганий інженер і здібний лектор; помер від медикаментозного отруєння, відмучившись у психіатричній лікарні за фальшивим діагнозом, — і на цьому все, можна зав'язувати поворозочки мертвим вузлом. Потрібен був поштовх — той один, від якого, як у головоломці, все нараз стає на свої місця (переможне ляскання пальцями, підсинений зайчик у шкільному альбомі, заразливо щирий сміх, розпираючий надмір життєвої сили, впакований у людині…), — щоб угледіти того персонажа зсередини і відтак уже без труда побачити, що ним правувало, що вело його до кінця, не даючи відступитись і згодитись визнати чорне білим, як усього тільки й вимагалося: то була непереборна огида до власного страху, фізіологічна незгода дуже здорової й, вочевидь, дуже гордої душі (адже душа так само має свою фізіологію, як і тіло, і не завжди душевна фізіологія збігається з тілесною…) із тим силоміць ущепленим тобі, як вірус, страхом — зростись, ототожнитись. А коли роками носиш у собі щось таке, з чим не можеш жити, часом буває легше розбитись об воду, ніж перестати стрибати.