Зло не має влади [У зла нет власти - uk]

Розділ четвертий

У гості до некроманта

— Це вхід.

Замок обступав частокіл із височенних скель. Дві з них, вищі за решту, впиналися верхівками в небо, між ними темнів прохід такий приблизно завширшки, як в’їзд у гараж. Дорогу перепиняло залізне пруття з загостреними кінцями, що стирчали, мов ліс, у багато рядів.

— Ну ось, увійди без дозволу. Спробуй.

Я перевела подих — після польоту щоки пашіли й тремтіли руки.

— Нічого не пробуватиму. Нам дорога кожна секунда, відчиняй!

Він клацнув пальцями. Залізний «ліс» втягся в землю — був, і не стало.

— Ти мене привів розважати чи говорити про справу? — поцікавилась я крізь зуби.

— Ти мій перший гість, — сказав він трішки ображено. — От як матимеш власний замок — теж, мабуть, захочеш трішки похвалитися.

І він рушив вузьким проходом, уздовж якого горіли смолоскипи на чорних стовпах. Це було красиво й ледь моторошно; я йшла за ним, трохи здивована. «От як матимеш власний замок»… але ж непогана думка. Я не відмовилася б від замку, тільки зводила б його не серед гір, а на березі моря, щоб були піщані пляжі й…

Максиміліан зупинився перед замкненими дверима. Праворуч і ліворуч темніли ніші, вирубані в камені. Я розгледіла залізні кільця, вмуровані в стіну, та уривки ланцюгів.

— Це навіщо?

— Тут у мене будуть кістяки, — сказав Максиміліан трохи ніяково. — Два такі великі, праворуч і ліворуч, аби відчиняли-зачиняли двері, запитували, хто прийшов… Це ж замок некроманта, не забувай.

— Справді? — я прокашлялась. — А чому… чому їх зараз нема?

— Не встиг. Не все відразу, ти ж зрозумій… Ну, ласкаво просимо.

Двері зарипіли. Я стримала посмішку; в дитинстві Максиміліан боявся всіляких там мерців просто панічно. Виявляється, і з віком його страх не минув. Добре, що я знаю його таємницю.

Тим часом двері відчинилися, відкриваючи напівкруглий отвір, і ми ввійшли.

Максиміліан кокетував, кажучи — «маленький замок». Зсередини він здавався куди більшим, ніж іззовні. І вигляд мав досить лиховісний — особливо якщо дивитися нічним зором.

По високому чорному склепінню бігали іскринки. Повітря було напрочуд свіжим, як після грози. Слідом за некромантом я зійшла гвинтовими сходами, проминула якийсь коридор і знову виявилася під відкритим небом — у внутрішньому дворику з чорною альтанкою, схожою на розчепіреного павука. Тут-таки було розбито клумбу з міцними, незнайомими рослинами — бліді квіти подекуди зацвітали, подекуди обсипалися, а плоди, що дозрівали натомість, нагадували важкі волохаті кулаки.

Максиміліан ворухнув пальцями. Я замружилася: над альтанкою спалахнула вогненна куля завбільшки із футбольний м’яч. Навколо посвітлішало.

— Що ти їстимеш? — Максиміліан кивнув мені на крісло з високою спинкою.

Я сіла. Їсти хотілося жахливо.