Оксамитовий перевертень

У офісі «Трьох коней педальних», чи як там обзивалася ця «купи-продай» контора, було холодно і багатолюдно. Туди-сюди сновигали однакові на вигляд юнаки в однакових темно-сірих костюмах, цокотіли каблучками діловиті секретарки «білий верх — чорний низ», затиснувши під пахвами шкіряні теки, бухгалтери втупилися у свої звіти — звичайна метушня, ось тільки назвати її робочою чомусь на повертався язик. Пройшовши анфіладу забитих клерками кімнат, Тамара нарешті опинилася біля обтягнутих дешевим дерматином дверей, на яких красувалася табличка з написом «Начальник транспортного відділу». За ними причаїлася крихітна приймальня, де нова секретарка в білій блузі і в невизначеного — бо з-за столу не видно — кольору спідниці азартно різалася у преферанс з носатим дядечком з комп’ютерної гри.

— Чим можу допомогти? — спитала вона, помітивши відвідувачку, але зі стільця не встала, та ще й гримаску скорчила, окинувши Тамару швидким і професійно непомітним поглядом. Майже непомітним, бо у Томи теж були непогані професійні навички.

— Васю хочу, — конфіденційно сповістила Тамара Олександрівна, понизивши голос, і зітхнула так глибоко, що папери на столі у дівчини заворушилися, як живі.

— Василя Мойсейовича? — навіщось уточнила секретарка, яку, згідно з бейджиком, пришпиленим до блузи, звали Інеса. — Його немає...

— Є.

— Річ у тім, що...

— Я вже себе не контролюю. — На цій заяві голос Томи підвищився — не до крику, а так, злегка, щоб заінтригувати того, хто знаходився власне в кабінеті, відділеному від приймальні стіною з папіросного паперу і дверима, явно поцупленими з кабінки громадського туалету. — Пристрасть оволоділа мною, і тільки він може погасити цей ненажерливий вогонь, що пече мене зсередини, у всіх місцях, які я вивчала на уроках анатомії, і... скажіть йому, що це Тамара Сотник.

— Зараз доповім. — Інеса підхопилася і метнулася до шефа. Спідниця в неї виявилася синьою, а дупи зовсім не було. Видно, зійшла на пси від надмірного навантаження.

— Тамаро Олександрівно! — Жаданий Вася вискочив з кабінету, мов посолений. — Оце сюрприз! Ви у справах чи просто так зайшли — на каву?

— Я у справах просто так зайшла. І кави не треба, дякую. Де Рита?

— Як? — На рябій мармизі Василя Мойсейовича з калейдоскопічною швидкістю змінювалися різноманітні емоції, і Тамару це не сказати щоб тішило. Ось промайнуло полегшення (бо не питають за борг), здивування (вона ж чаклунка, невже не в курсі?), ще щось туманне і зле. — Ви не знаєте? Вона звільнилася. Нашої Ритусі більше немає з нами.

— Таке кажуть тільки про покійників.

— Боже збав! Просто до слова прийшлося.

— Зрозуміло. А як ваші справи?

— Е... — Василь Мойсейович ще більше заметушився. — Хвалити Бога, все добре.

— Хваліть його й надалі, — Тамара кивнула своїм думкам, розвертаючись до виходу. — Де тут у вас відділ кадрів?