Камінь посеред саду

«Був, був уже тут, — подумав я. — А може, й не був. Але для чого була вчорашня комедія?»

Новий Магдин чоловік обернувся вже коло самих дверей.

— До речі, я сам запропонував Магдалені Григорівні поїхати за речами, — навіщось сказав трохи хрипко.

— Правильно вчинили. Хоча я її теж не бив би…

— Ви взагалі не здатні на це.

Він ще раз поглянув на мене, наче прощався надовго і хотів запам'ятати моє обличчя. Чи, може, чекав, що я не стримаюсь?

Я спокійно опустився у крісло. Ноги мої самі випросталися перед кріслом.

«Помиляєшся, хлопче», — подумав я, дивлячись кудись повз ненависного пришельця.

Стукнули двері. Затихли кроки за дверима. Я лишився сам. Так самотнім я був учора, коли мене покинула Магда, Магдочка, Магдалена…

Я гірко усміхнувся. Батьки, називаючи її отак, мали рацію. Вона була до біса врод-лива. Грішниця Магдалена. Хоч та, здається, була Магдалина, через «и». А втім, яка різниця?

Я відчував потребу підвестися і щось зробити. Інакше, коли я не підведуся, кімната попливе кудись разом зі мною. Ми загубимося у безкрайому морі, назви якого я не годен добрати.

Я підвівся, підійшов до вікна, розчинив його навстіж. Мій непроханий гість уже про-стував вулицею до зупинки тролейбуса.

— Гей, ти, — гукнув я йому, і коли він таки задер голову, махнув рукою, аби вернувся.

Я так і лишився стояти коло вікна. Почув його кроки на сходинках, чув, як він стояв у дверях, потилицею чув на собі його тепер уже розгублений погляд. Я поволі обернувся, підійшов до нього.

— Ану поставте сумку.

Слухняно поставив.

— Зігніть-но руку в лікті.

Він зігнув, правда, здивовано перед тим зиркнувши на мене, й одержав нагоду ще раз пересвідчитися, як напнулася під натиском м'язів тканина його картатої сорочки на рукаві.

— Добре, — сказав я, відвертаючись.

А тоді різко, з розвороту вдарив його ребром долоні у незахищений правий бік, під печінку.

Від несподіванки він охнув, від болю зігнувся, хоч удар і не був міцним. Потім поволі випростався. Ми стояли і дивилися один одному в очі. Я гадав, що ось зараз його очі наллються люттю і він мене зітре в порошок. Або навіть викине у вікно.

Я ніколи ні з ким не бився і навіть не знав, як прикритись. Мій удар був єдиним прийомом якоїсь там боротьби, що його навчив мене про всяк випадок, колишній мій однокласник і колишній десантник-«афганець». Але очі нового Магдиного чоловіка розгублено кліпали.

— Тепер бери сумку і йди.

Дивно, але він виявився напрочуд слух¬няним. І я подумав, що у Магдиних очах він теж невдовзі виглядатиме таким самим невдахою, як і я. З цього висновку можна було б тільки порадіти. Але відчуття гіркоти стало ще глибшим. Хоча б тому, що це повернення було лише в моїй уяві. Але погляд його лишився зі мною. Погляд наче б сторонньої, зовсім сторонньої людини. Але ж погляд я теж вигадав… Хоч, може, погляд лишився зі справжніх відвідин.

Але я думав, здається, про море, безкрае море — чи то життя, чи відчуттів, чи ще чо-гось, яке не пригадати і якого водночас не позбутися…