Камінь посеред саду
- Автор: Лис Володимир Савович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ПВД "Твердиня"
- ISBN: 966-8770-18-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Камінь посеред саду». Краткое содержание книги:
Я досі пам'ятаю запах її рук, які обтрясали сніг з коміра мого старого осінньо-зимового пальта. Так більше ніщо не пахло. Ніщо не пахло так, як її руки, той сніг і пишне смоляне волосся, на яке з мого тоді ще буйного чуба, перелетіло декілька лапатих сніжинок.
Струснувши головою, наче кінь, що проганяв спекотної погоди набридливих мух, я вийшов з переговорної кабінки. Турботлива тітонька в сусідній усе ще балакала з дочкою чи сином, які жили в холодному вересні. Людей у залі збільшувалося, але не було жодного знайомого обличчя. Я зітхнув і пішов до віконця доплачувати за прострочений час розмови.
За віконцем сиділа вже молоденька дівчина із тоненькими наманікюреними пальчиками. Коли вона брала з моїх рук гроші, здавалося, що ті пальчики мають ось-ось переломитися, і я не стримався і сказав їй про це.
— Я ж вас не ображаю, — сказала дівчина за віконцем і презирливо повела гострим плечиком, вкритим яскраво-блакитним в'язаним платтячком.
— Маєте рацію, — сказав я і поспішив відійти.
Зате з переговорного пункту я вийшов не поспішаючи. У мене було море часу. І я не знав, як той час потратити. Я пройшовся вулицею, зайшов до гастроному, заглянув навіть до перукарні і зайняв там чергу, хоч підстригатися не мав наміру, а поголюся вже дома.
Згадавши таким чином, що в мене є дім, я попрямував туди, бо раптом з'явилася впевненість, що Магда повернулася. Чому вона з'явилася, я й сам не знав, але мені, не знати чого, захотілося, щоб так воно і було.
Невже отой дурний спогад у кабінці вплинув?
«Спогад лишився спогадом, тільки й усього», — подумав я, вже коли підходив до нашого будинку.
І все-таки… Все-таки… Я ходив дзвонити тому, що бажав, аби Магда була в Ясенівці. Боявся цього і бажав. Була можливість якось врятувати ситуацію, перевести все на жарт абощо.
«Ти там? Ти вдома? Вибач, учора вийшло так недоречно», — сказав би я.
Але відповідь… відповідь мала бути єдиною?..
Чому в мені й досі живе надія? Ще живе, немов чахле деревце в посуху, яке забувають і забувають полити, наче ставлять жорстокий експеримент — виживе воно все-таки чи ні?..
Я раптом ще раз пригадав чоловіка, який сказав, що він мій брат. Хто він? Може, його підіслала Магда? Але навіщо? Чи ця зустріч мені приснилася, примарилася серед ночі?
«Схоже на те», — втішив я себе. І виразно побачив машину, що зупиняється, а в ній — чоловіка, як дві краплі води схожого на мене. Може, трохи мужнішого, міцнішого на вигляд.
— ВИ Андрій Платонович?
Це запитання наздогнало мене вже біля самісіньких дверей під'їзду.
Я озирнувся і побачив поруч стрункого довгоногого хлопця у джинсах і картатій со-рочці. Він підходив до мене, приязно посміхаючись. Навіть не те, щоб особливо приязно, а вибачливо і співчутливо водночас. Ледь видовжене, по-особливому вродливе його обличчя світилося чимось наче загадковим чи що, хоч таке визначення більше підходить жінкам. Але що поробиш, коли воно так і було, чи, принаймні, мені так здалося.
— Я Андрій Платонович.
Хлопець мовчав і дивився собі під ноги. Я чув зовсім поруч його посапування. Воно ставало все частішим. Наче він біг на довгу дистанцію і вже пробіг частину шляху. Але коли я знову поглянув на нього, його погляд аж ніяк не змінився, і це мене, не знати чому, роздратувало. Я мовби передчував, що трапиться далі…
— Ходімо, — сказав я, щоб погасити роздратування.
— Дякую, — хлопець явно зніяковів. — Я, власне, на хвилину, лише заберу деякі речі…
— Речі? — витріщився я на нього.
— Так, адже я, власне, прийшов за речами Магдалени Григорівни.
— Магдалени… Григорівни?
— Так.
Тут я згадав, що Магдочку справді звати Магдалена, принаймні так було написано у неї в паспорті.
Магдалена… Та ще й Григорівна. І цей тип…
«Ого-го, — подумав я. — Авжеж, тобі тільки це й лишається, шановний».
— Ходімо, — я вимовив це якомога спокійніше.
Ми зайшли до під'їзду. Грюкнули двері за спиною. Ми підіймалися сходинка за сходинкою, я чув за спиною дихання цього юного нахаби і не міг позбутися безглуздого враження, наче ми опускаємось вниз. Підіймаємось і воднораз опускаємось. І я віднині назавжди приречений чути це дихання за спиною.
Додибавши таким чином до третього поверху, ми спинилися. Я раптом почув, як пахне глина. Не крейда, а саме глина.
«Здається, цієї весни у нас білили під'їзд, — подумав я, — здається, білили, було це у травні, скорше у квітні, тоді ще тільки починало теплішати, але що з того?..»