На брата брат

Найдужче ж тих старшин і самого Хмеля в останній час турбувало, що цар і бояри почали вимагати, аби були скасовані українські давнини; щоби всіляких урядовців — старост, бурмістрів, полковників, отаманів — не обирала людність, а настановляли московські воєводи, які вже обсілися в Києві (й накидали оком далі), уґрунтували тут фортецю, поставили своє військо й правили на свій розсуд, зневажаючи поради та накази гетьмана, вони дивилися на Україну як на новий прибуток, хапалися за кожну можливість, аби прибрати українське поспільство до своїх рук. Одначе було немало й інших старшин, тих, які вже отримали від царя грамоти на маєтності в Україні (поки що боялися показувати ті грамоти, тримали їх у скринях), сподівалися на нові, та й надто живі були в людській пам'яті польські кривди, свавілля польської шляхти, її бундючність, гонор, захланність.

І ті й ті посилалися на поспільство, всі звитяжці, як і всі можновладні лиходії, посилаються на нього, навертають, хилять, женуть його до себе й вихваляють його чесноти та мудрість, а поспільство витріщає очі й здебільшого бреде за тими, хто дужче зареве з поставленої на майдані бочки, та ще й націдить їм з тієї бочки хмільної браги.

Свого часу те поспільство грюкало кулаками у ворота, те ж, яке втовпилося на подвір'я, непевно озиралося. Від ґанку, розчахуючи плечима товпу, в неї вбуравлювалися осавули, гукаючи:

— Кого волієте настановити гетьманом?

— Хмельниченко нехай панує, — зринало в кількох місцях, але несміливо.

Осавули перепитували вдруге, втретє, й голоси набирали сили, гриміли: