Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків
- Автор: Костецький Анатолій Георгійович
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків». Краткое содержание книги:
— Додому! — наказав він Птурському. — Чекайте!
«Невже хлопці таки правду сказали про Навпакинію? — подумав слідчий, повертаючись до свого столу. — Доведеться перевірити!»
Він глянув на сержанта Сухоручка, який непорушно стояв посеред кабінету, й коротко кинув:
— Мою машину!
Сержант кулею вилетів за двері, а лейтенант Пчілка звернувся до Сергія:
— Зараз їдемо до тебе, поговоримо з Дімою!
— А ви у казки вірите? — обережно спитав його Сергій.
— Зрозуміло, ні! — усміхнувся слідчий. — Моя професія не дозволяє вірити казкам, а то їх стільки наплетуть, що не виплутаєшся.
— Так ви ж тоді не побачите Діму!
— Побачу! — впевнено відказав лейтенант. — У мене така професія: я мушу бачити все! Ну, поїхали.
І вони втрьох вискочили на вулицю, де на них уже чекала службова машина.
Бабуся, яка відчинила двері, побачивши на порозі Олега та свого онука, а поруч з ними лейтенанта міліції, не на жарт перелякалась. Але, впізнавши Олегового батька, відразу заспокоїлась і привітно запросила всіх до квартири.
І хоча Сергій сумнівався, та лейтенант Пчілка таки побачив Діму!
— То як це сталося, що ви відправили дівчину хтозна-куди, — звернувся до дідка слідчий, відразу приступивши до виконання свого службового обов’язку, — а самі й забули, як її повернути?
— Старість… — тремтячим голосом прошепотів Діма, лячно позираючи на міліцейську форму. — Склероз…
— Не годиться так, громадянине Дімо! — похитав головою лейтенант і раптом прошепотів дідкові у самісіньке вухо: — А взагалі правильно зробили, нехай покрутиться трішки… — І вже голосно додав: — Але ми її знайдемо, обов’язково!
Діма відразу заспокоївся і вже зовсім сміливо проказав:
— Здається, я пам’ятаю, як дістатися в Навпакинію!
— Кажіть! — коротко кинув слідчий діловим тоном і видобув з лівої бокової кишені кітеля авторучку й записник.
— Зараз, щоб точно… — наморщив лоба Діма. — Ага! Ось: переїхати місточок — та й на той бережечок, потім прямо до ставочка, від ставочка — по лісочку аж до самого кінця: там і є країна ця!
Лейтенант Пчілка видобув із правої бокової кишені атлас автомобільних доріг СРСР і щось відмітив у ньому.
— Все ясно! — сказав він, коли Діма скінчив. — «Місточок на той бережечок» — це, звичайно, міст метро через Дніпро, що веде на Русанівку. Далі, «ставочок» — це в радгоспі «Броварський», де карасів розводять. І останнє — «лісочок»: це ліс коло Броварів!.. Отже — в дорогу!
Лейтенант із хлопцями рушили до виходу, але Діма зупинив їх:
— А я? А мене? Я теж хочу з вами: може, я дещо забув, а дорогою пригадаю?
— В цьому щось є! — погодився лейтенант Пчілка. — Ходімте!
І вони вчотирьох — слідчий, Діма, Олег і Сергій — вийшли з будинку, сіли в машину, і тільки-но гуркнув мотор, як просто під колеса, невідомо звідки, стрибнув маленький пухнастий цуцик.
— Геть з дороги! — владно гримнув лейтенант, але цуцик замість того, щоб утекти, вскочив у машину через відкрите вікно.
Слідчий Пчілка, вражений таким зухвальством, хотів викинути неслуха, та Сергій закричав:
— Це Бурчик, Вітчин песик! Нехай з нами їде, поможе хазяйку шукати.
— Непогана думка, — погодився слідчий, — нехай лишається. Вперед!
Машина гарикнула, голосно чхнула й помчала на розшуки Птурської…
10
Птурська штовхнула двері з написом 3-Б — й остовпіла на порозі!
В класі стояв жахливий гамір, але нікого не було видно. Та ось із-під першої парти вигулькнула скуйовджена голова якогось хлопчика, і він заверещав:
— Нове-е-енька-а!
І в ту ж мить, наче гриби після дощу, з-попід парт почали вистромлюватись голови.
— Новенька? — спитала вчителька, яка сиділа на підвіконні.
— Еге ж, — кивнула Вітка.
— Лізь під четверту парту в середньому ряду, й продовжимо наш урок, — наказала вчителька і знов відвернулася до вікна, щось мугикаючи собі під ніс.
А Вітка, якій сподобався цей незвичайний урок, весело застрибала до своєї парти й хутко заповзла під неї.
Її сусідом виявився товстий здоровань. Він щось жував і водночас гамселив чималим кулаком по лаві, не звертаючи на Птурську ніякої уваги. Це трохи образило її, і вона ліктем стусонула пузаня.
— Гей, ти! Давай знайомитись!
Хлопець скоса глянув на Вітку, кивнув, не перестаючи жувати, витяг зі свого портфеля півметрову лінійку, розмахнувся — і з усієї сили ляснув Птурську по лобі.