Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків
- Автор: Костецький Анатолій Георгійович
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків». Краткое содержание книги:
Що не кажіть, а цікавість таки переборола Вітчин острах. Ще б пак! Вона й не мріяла опинитись у країні, що схожа була на її власну Навпакинію.
А в тому, що Навпакинія ця таки справжня, Птурська пересвідчувалась на кожному кроці.
Вже помітно звечоріло, й на вулицях побільшало людей. Ось посеред проспекту зупинився тролейбус. Чималий натовп кинувся до нього, але двері не відчинилися. «Як у нас, — подумала Вітка, — в години пік!» Але вона помилилася. Замість дверей почали відчинятися вікна — і звідти посипались на дорогу пасажири. А ті, що чекали, теж відразу кинулися дертись у вікна тролейбуса. Якась бабуся з кошиком застряла у вікні. В цей час тролейбус рушив, і Вітка побачила, як бабуся відчайдушне замахала у вікні ногами!
«Ну й країнка!» — весело подумала Птурська й пішла далі…
Але тут вона просто перед собою побачила великий будинок із широким подвір’ям і прочитала табличку «АЛОКШ». «Школа!» — здогадалася Вітка й вирішила зайти.
На подвір’ї вона побачила гурт хлопців, які у вечорових сутінках, мов скажені, ганяли м’яча. Вітка спинилася. Хлопці зовсім не галасували, як наші хлопці під час гри у футбол. Вони купою гасали за м’ячем, штовхалися, давали один одному стусани. Воріт Вікторія ніде не побачила… Аж ось білявому здорованю вдалося відірватись від гурту, й він щосили загамселив по м’ячу. М’яч свиснув і, наче куля, з розгону врізався у вікно!
«Зараз тобі, голубчику, буде!» — зловтішне подумала Вітка.
Але із розбитого вщент вікна висунувся дядечко — може, вчитель фізкультури — й весело гукнув:
— Молодець! Удар чудовий, ставлю п’ять!
Птурська тільки знизала плечима й зайшла в приміщення школи. Саме в цю мить пролунав дзвінок — і школярі розбіглися по класах.
Вітка почала сходами підніматись на другий поверх. Раптом вона почула розбіяцький свист, поглянула вгору й побачила: по поруччях сходів на неї мчить сивий поважний дядечко й голосно свистить! Вітка ледь устигла відскочити вбік, а дядечко порівнявся з нею, пригальмував і зіскочив з поруччя.
— Е-ее! — показав він ошелешеній Вітці язика.
— Ви чого? — злякалася вона не на жарт.
— Не чого, а хто! — знову показав язика дядечко. — Я — директор цієї школи, Полікарп Полікарпович. А от ти чого?
— А що я? — відказала вкрай здивована Вітка.
— «Що, що»! — передражнив директор. — Чого ходиш тихенько?
— Так уроки ж…
— Правильно, уроки! А тому ти повинна, як і кожен порядний учень Навпакиградської школи, бігати, галасувати, буцати ногами у двері класів, битися!
— Щось я вас не розумію!..
— А, — здогадався нарешті директор. — Так ти, бачу, новенька! Що ж, ходім тоді до мене в кабінет, я розкажу тобі про нашу школу.
Вони піднялися на четвертий поверх і зайшли до зовсім порожньої кімнати.
— Оце мій кабінет! — гордо проказав Полікарп Полікарпович. — Прошу сідати!
— Куди?! — озирнулася кругом Вітка.
— Зрозуміло, сюди, — плюхнувся директор просто на підлогу.
Птурській не лишилося нічого іншого, як теж опуститись на підлогу, забувши про своє нове плаття, яке вона сьогодні надягла вперше, аби побільше роздратувати Сергія.
— Ти як потрапила до нас? — поцікавився директор.
— Навіть не знаю, — зітхнула Вітка. — Заплющила-розплюшила очі — і вже тут!
— Ага, — кивнув директор, — значить, тебе Діма прислав.
— Який Діма?
— Байдуже, — махнув рукою Полікарп Полікарпович і почав розповідати Птурській про навпакинські школи.
Виявляється, і в школах тут усе було навпаки.
Вчилися учні лише раз на тиждень, як сьогодні, а всі інші шість днів тижня були вихідні. Урок тривав десять хвилин, зате перерва — сорок п’ять!
Якщо учня викликали на уроці й він анічогісінько не знав, йому ставили п’ятірку. А коли раптом хоч щось відповідав, то відразу схоплював двійку, й до школи викликали його батьків: хай слідкують дома, щоб нічого не вчив!..
На уроках учні кричали, штовхалися, плювались і взагалі робили казна-що, а не слухали вчителя. Коли ж хтось хоч на хвильку припиняв бешкетувати, його посилали до директора, і Полікарп Полікарпович примушував винуватця їсти морозиво: таким було покарання!
Спали та харчувалися учні тут же, у школі.
Одне слово, чимало дивних речей почула Птурська. І тільки-но директор закінчив розповідати, як вона схопилася з підлоги й вигукнула:
— Я хочу зостатись у вас!
— Ти певна в цьому? — пильно глянув на неї директор.
— Абсолютно!
— Що ж, лишайся. Підеш у третій «Б».