Емілі з Місячного Серпа

Похорон відбувся пополудні. Принаймні один раз домівка в лощині була вщерть заповнена людьми. Труна стояла вже у вітальні, а Мурреї, мов жалобний почет, сиділи навколо; сиділи майже нерухомо, скидаючись на якусь декорацію. Між ними вирізнялася постать Емілі, що виглядала дуже маленькою у своїй чорній суконці; її личко вражало своєю блідістю. Вона сиділа поміж тіткою Елізабет і дядьком Воллесом, не сміючи поворухнутися. З роду Старів нікого, крім неї, на церемонії не було. Її батько не мав близьких родичів. Жителі Травневого Гаю, що завітали на похорон, приглядалися до мертвого обличчя з неприхованою і безсоромною цікавістю, чого ніколи не дозволяли собі за життя Дугласа Стара. Емілі почувала зненависть до цих чужих і зухвалих очей. Вони не мали права… вони не були до нього прихильні, поки він жив… говорили про нього бридкі речі… Елен Грін вряди-годи переповідала то те, то се. Кожен погляд, спрямований на покійного, болів його дочці, та вона сиділа непорушно й не виказувала свого болю. Тітка Рут перегодом казала, мовляв, ніколи раніше не бачила дитини, до такої міри позбавленої всіляких почуттів.

Панахида скінчилася, Мурреї одне за одним підвелись і стали обходити труну з обов’язковим прощальним поглядом. Тітка Елізабет взяла Емілі за руку, аби підвести до домовини, та дівчинка вивільнила свою ручку з тітчиної долоні й заперечливо похитала головою. Вона вже попрощалася… З хвилину тітка Елізабет удавала, ніби наполягає. І врешті-решт пішла до труни сама, набундючена, як справжня Муррей. Під час похорону не можна влаштовувати сцен…

Тіло Дугласа Стара мали переправити до Шарлоттетауна і поховати поруч його дружини. Мурреї поїхали всі, а Емілі залишилася вдома. Вона спостерігала за жалобною процесією, як вона спускалася з високого, зарослого травою пагорба. Пішов дрібний дощ. Це втішило Емілі: не раз вона чула від Елен Грін, мовби щасливі небіжчики, яких під час проводів скропить дощ. А, крім того, легше дивитися на домовину батька, що зникає в імлистій далині, аніж проводжати очима поховальну процесію, що купається в промінні веселого сонця.

— Гм, треба визнати, похорон удався дуже пишним, — зауважила Елен Грін, що стояла побіч Емілі. — Все було якнайкраще, коли не зважати на кошти. Якщо твій батько дивиться на похорон із неба, то я певна, Емілі, що він задоволений.

— Тата на небі немає, — спростувала Емілі.

— Боже милосердний! Що за дитина! — тільки й спромоглася вигукнути Елен.

— Тата ще там немає. Він лише в дорозі. Сказав мені, що терпеливо чекатиме, аж доки помру і я, щоб я могла його наздогнати. Я сподіваюсь незабаром померти.

— Не можна бажати собі смерті, це дуже лиха думка! — спробувала усовістити її Елен.

Тим часом останні члени жалобного почту щезли з очей. Тоді Емілі рушила до вітальні, зняла з полиці книжку і з розгону сіла в крісло-гойдалку. Жінки, що прибирали оселю, були задоволені, що дитина сидить собі спокійно й не заважає роботі.