Амністія для Хакера
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-94-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Амністія для Хакера». Краткое содержание книги:
Дізнавшись про свою смертельну хворобу, головний герой вирішує мститися людині, яка колись зруйнувала йому життя. Але у відведений долею час він встигає перекваліфікуватись із комп’ютерного новачка на хакера, вийти на слід великих грошей, викрити злочинців, знайти справжнє кохання та врешті відновити справедливість. А несподівану розв’язку твору не вдасться відгадати навіть найкмітливішим поціновувачам жанру!
Поруч була липова алея. Наталя зупинилася біля під’їзду.
— Що, тут? — ніби й гадки не мав, де вона живе, запитав той, кого тепер належало кликати Борисом.
Вона кивнула.
— Яка квартира?
— Тридцять восьма, третій поверх.
— Ну що ж, буду увечері. Піду, розберуся з готелем і позбираю речі.
Сірий плащ зник за рогом сусіднього будинку.
VI. Квартирант
Вона прибирала швидко і натхненно. Забулася навіть та неприємна пригода, при згадці про яку на очі незмінно наверталися сльози. Зараз думки були зайняті зовсім іншим. Він не був схожий на тих, з ким досі доводилося мати справу і з першого погляду викликав симпатію. Але дивне відчуття! Щоразу, відклавши віник, дівчина сідала й задумувалася, чи не обернеться ця авантюра якоюсь новою халепою.
Незнайомець у плащі, який назвався Борисом і мав звичку постійно тримати руки а кишенях, насправді виявився не надто спостережливим. Затерта стьобана червона куртка давно висіла в коридорі на вішалці, а її власниця, яка діловито та швидко снувала туди-сюди, тепер аж ніяк не виглядала повною. Її ноги, щоправда, від шиї не починалися, проте були на місці і взуті у м’які домашні капці, підшиті хутром, виглядали доволі симпатично, не потребуючи для самоствердження високих модельних підборів.
Тут, у тісному квартирному просторі, звільнившись від велетенської сумки, познімавши з себе енну кількість спортивних штанів, маленька чорноока господиня випромінювала якусь спокійну впевненість та енергію. Увімкнувши світло у коридорі, вона стояла перед дзеркалом, закріплюючи волосся ззаду у вузол, коли пролунав дзвінок. Впевненість її миттєво зникла. Пальці зарухалися швидше, але шпилька не заколювалася. Обличчя у дзеркалі відразу стало зосередженим, а губи щось промовили.
Він стояв посеред майданчика. Спортивна сумка через плече, плащ з піднятим коміром застібнутий на всі ґудзики. Права рука в кишені. Спокійний погляд. Він усе-таки прийшов.
— Привіт.
Вона лише пробурмотіла щось незв’язне у відповідь на вітання, знову ніяковіючи. Ступивши кілька кроків по стареньких килимках, похитавши рукою стіл, він сів у крісло біля журнального столика, не скидаючи плаща. Наталя так і залишилася стояти, склавши руки перед собою, розглядаючи килимки (очевидно, хвилюватися при першій-ліпшій нагоді було особливістю її характеру).
Квартира була стара і занедбана. Стіни та стеля давно не бачили ремонту, меблі також не найсучасніші і не в найкращому стані. Хоча зараз у межах можливого був наведений неабиякий порядок.
— То що, наша угода набирає чинності? — запитав той, кого її язик вперто не повертався називати просто Борисом.
Дівчина знизала плечима. Очевидно, цей жест належало розуміти як згоду.
— Тоді сідайте, пані прес-секретар.
Повагавшись якусь мить, вона ступила крок і сіла у вільне крісло з другого боку журнального столика. Гість поліз до внутрішньої кишені і вийняв гроші.
— Сто доларів за місяць уперед за житло. Триста гривень — ваша зарплатня, як домовлялися. Дві сотні на продукти. Все гаразд?
Дівчина ніяково кивнула, не наважуючись взяти складені трьома окремими купками гроші. Тоді він посунув їх до неї і сказав:
— Я б хотів перевдягнутися й сідати за роботу. І ще одне — якось забув зразу це обумовити, але, гадаю, ви зрозумієте мене. Сподіваюсь, у вас не надто часто бувають всілякі галасливі компанії — подруги, хлопці… Я непогано плачу, давайте вважати, що дотримання тиші — це також ваша робота. Тим паче це максимум на місяць…
Вона знову кивнула і, взявши гроші, тихо вислизнула з кімнати, але майже відразу постукала у двері.
— Пробачте, а… ну, коли вам готувати їсти?
— Коли собі готуватимете, тоді й мені.
Двері так і не відчинилися.
Він скинув плащ, дістав із сумки шкіряну кобуру, надягнув її і вставив туди пістолет, відкрутивши глушник. Легка парусинова куртка із застібнутою до грудей блискавкою сховала зброю, а глушник опинився в кишені. Обійшовши кімнату і ковзнувши поглядом по шафах та стінах, він дістав із сумки грубу пачку чистого паперу й кинув на стіл, після чого впав у крісло і заплющив очі.
Падали сутінки. На склі тьмяно поблискували краплі дощу. Чути було, як по той бік лютують пориви мокрого вітру. Годину з гаком цей «письменник» провів напівлежачи майже нерухомо, так і не написавши жодного рядка. У двері кімнати знову постукали. Здавалося, він спав.
— Борисе! Пробачте, готова вечеря.
Говорити через двері їй було легше.
На столі стояла тарілка з бутербродами, одна чашка з ложкою і печиво. Сівши за стіл, дивний квартирант, який полюбляв ходити вдома у верхньому одязі, взяв бутерброд.