Слідами змови

— Добре, що тобі не треба вже виходити на сцену, — зауважила вона, кольнувши мене голкою між лопаток. — Як тобі п'єса?

— П'єса дуже гарна, — ввічливо відповів я.

— Мене тішить, що молодий Шекспір взявся писати комедії замість тих галасливих історичних драм, де щодесять хвилин відбувається битва, а між битвами одна-дві страти, щоб захопити публіку. В житті, гадаю, і так доволі трагедій, отож треба дати глядачам щось легеньке, як оці «Два веронці». Та й нікому тепер, коли помер бідолашний Кіт Марло, писати трагедій…

— А хто він був такий?

— Найкращий серед драматургів! Побачив би ти його «Доктора Фауста» — ми й досі часом ставимо цю річ. Або «Мальтійського єврея». Які він писав п'єси! Він був не старший за того юнака з Уорвікширу, але те, що Шекспір написав або напише, не можна навіть порівняти з його творіннями.

— А що сталося з містером Марло? — спитав я.

— Його закололи кинджалом, — зітхнувши, відповіла жінка. — Ми так і не дізналися, як це насправді сталося, і навряд чи коли дізнаємося. Та цур йому… Поговоримо за щось інше. В тебе, Пітере, гарний голос. Невже ти не хвилювався від думки, що на тебе дивиться стільки люду?

— О ні, — відмовив я.

Це була правда. Я не зважав на людей у дворі. Лише раз, коли я співав останню строфу, мене раптом охопило те ж саме дивне відчуття, що хтось за мною стежить. Я не беру до уваги загалу глядачів, що відверто дивилися на мене. Ні, хтось пильно вп'явся в мене поглядом з якоїсь потаємної схованки.

Те відчуття було таке загадкове, що я ніяк не міг пояснити його. Отож я нічого не розповів місіс Десмонд і скоро геть забув про нього.