Слідами змови
- Автор: Триз Джефри
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво дитячої літератури УРСР
- Переводчик: Александр Терех
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Слідами змови». Краткое содержание книги:
Серед героїв повісті є історичні особи — великий англійський драматург Вільям Шекспір, театральний діяч і актор Річард Бербедж, філософ Френсіс Бекон та інші.
Повість написав сучасний англійський письменник Джефрі Тріз.
— Місіс Десмонд, куди покласти оці штуки?
— Туди, де знайдеться місце, любчику, — відповів спокійний материнський голос. — Я кладу їх звичайно в отой великий ящик, що править нам за домовину.
Зараз мене викриють! Жах болісно стиснув мені серце.
— З вашого дозволу я повинен сказати, що той ящик майже повний, — пролунав Бобів голос. — його так і не розпаковано. Ми з Беном переконалися, який він важкий, коли…
— Якщо він повний, — нетерпляче перебив його гладун, — то, ради бога, швидше кладіть його на повіз. Адже ми запізнюємося.
— Гаразд, містере Десмонде.
Знову я відчув, що мою скриню підняли. Мене винесли у двір: спочатку кроки звучали глухо — актори йшли по підлозі, а потім враз задзеленчали на брукові подвір'я. Я пережив неприємну мить, коли скриню поставили сторч, щоб завдати на повіз. Мої ноги опинилися вгорі, я посунувся вниз, боляче вдарився головою і замалим не скрутив собі в'язи.
Проте я знав, що страждаю не марно. Адже це був крок до рятунку. Якщо мені й далі шастатиме, незабаром я опинюся поза небезпекою. Я почекаю, доки ми від'їдемо на пристойну віддаль од Пенріта, а потім десь перед Кендалем виберу зручну мить і вигулькну з своєї задушливої домовини. Мене, певна річ, помітять, але я розраховував на те, що моя несподівана поява їх усіх спантеличить. Не встигне ніхто й зморгнути оком, як я вже вискочу із скрині, стрибну з фургона і дремену порослою вересом полониною. На той час уже смеркне, і хотів би я побачити того лондонського актора, що зміг би спіймати мене в моїх рідних горах.
Спочатку все йшло точнісінько так, як я собі й планував.
За кілька хвилин, що здалися мені століттям, принесено останнього клунка, і з півдюжини акторів влізли у фургон. Візник вйокнув на коней, ми виїхали з воріт і покотили вулицею за місто.
Сторожа навіть не зупинила нашу валку. Візник тільки гукнув до когось: «Ну як, ще не знайшли його?» Але відповіді я не почув крізь торохтіння коліс. «Вам би сюди доброго собаку-слідника», — зауважив візник і поїхав далі, не сповільнюючи ходу.
Перші дві милі актори цокотіли не вгаваючи, наче ті сороки. Потім хтось видобув кварту елю, і всі почали почережно до неї прикладатися. Далі завели пісню: одну, другу, третю…
Хоч повіз раз у раз підкидало на вибоях, мене пойняла дрімота. Останнє, що я чув, поринаючи в сон, були слова пісні:
Повіз торохтів дорогою, що в'юнилася повитими присмерком полями, ніч накрила своєю оксамитовою рукою моє лице, і я заснув мертвим сном. Друга половина мого плану так і не здійснилася.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
ЗА МНОЮ ХТОСЬ СТЕЖИТЬ
Того вечора ми не дісталися до Кендала. У темряві ми звернули не на ту дорогу і згаяли, повертаючись, цілісіньку годину. З одного фургона спало колесо, а що він їхав попереду і дорога в цьому місці була вузька, то нам усім довелося чекати, доки його полагодять. Ніч була тепла, і врешті товариство вирішило отаборитися до світанку, заощадивши в такий спосіб гроші за ночівлю в заїзді. А до Кендала вони розраховували прибути вранці, якраз щоб дати вдень виставу.
Та про це я дізнався лише згодом. Мене збудила голосна суперечка. Я одразу відчув, що фургон стоїть на місці.
— Не строй із себе дурня, Вільяме, — пролунав материнський голос жінки.
— А я тобі кажу, Джейн, що всередині щось є,— доводив їй схвильовано гладун — чисто, наче злякана дитина.
— Звичайно, там щось є…
— Щось таке, що рухається і видає звуки!
— На тебе вплинула п'єса. Я завжди казала, що в «Річарді III» забагато привидів.
— Послухай-но, Джейн! Тепер ти не скажеш, що це мені здається!
Лежати далі в душній скрині мені було несила. На моє щастя, оббиті залізом дошки були припасовані абияк, і крізь щілини трохи проходило повітря — інакше я б уже давно задушився. Я спробував був одчинити віко, але все тіло моє затерпло, і я так ослаб, що не міг його підняти.
Раптом віко відчинилося, хтось здивовано охнув, і в жовтому світлі ліхтаря наді мною з'явилося жіноче обличчя, кругле, наче повний місяць.
— Бий тебе лиха година! Ходи-но сюди, Вільяме, та подивися, який дарунок нам зробили феї.
Не чекаючи свого чоловіка, жінка схопила мене за плечі дужою рукою і підвела; я сів у скрині, наче хвора дитина в колисці.
— Ану, чого пороззявляли роти! — гукнула жінка через плече людям, що скупчилися позад неї. — Швиденько подайте води та принесіть миску м'яса. А ти, Вільяме, дай краплину вина, якщо твоя ласка.