Сьомий хрест

Тут, нагорі, їх було двадцять п’ятеро. І хоч Франц усе ще уперто шукав бодай найменших ознак неспокою, йому й сьогодні було б неприємно, якби хоч один з його шаблонів вийшов неточний. І не тільки тому, що це могло б йому зашкодити, але просто заради самих шаблонів, які мають бути точні навіть сьогодні. Працюючи, він думав: «Антон назвав Оппенгайм, невеличке містечко між Майнцом і Вормсом. І що могло там трапитись?»

Фріц Грайнер, Антона Грайнера брат у перших, старший робітник, підійшов на хвильку до Франца, потім до його сусіда. Коли Фріц злазив з мотоцикла і вішав до шафи свій мундир, він ставав звичайнісіньким штампувальником і нічим не відрізнявся від інших, можливо, тільки інтонацією в голосі, що її доловив Франц, коли той гукнув Вайганда. Вайганд був немолодий уже, волохатий чоловічок, на прізвисько Оклецьок. Добре, що його високий, дзвінкий голос злився з дзижчанням паса, коли він, вичищаючи пил, сказав, ледь ворушачи губами:

— Ти вже знаєш? У таборі Вестгофен…

Уважно придивившись, Франц побачив у ясних, прозорих Оклецькових очах ті крихітні блискучі цяточки, яких він так болісно шукав: наче десь глибоко всередині людини палахкотить яскраве полум’я, а в очах грають лише притлумлені іскорки. Франц подумав: «Нарешті!»

А Оклецьок уже стояв біля іншого робітника.

Франц обережно підсунув металеву заготовку, опустив різак, натиснув на важіль, ще раз, ще і ще. Нарешті, нарешті, нарешті. Якби він міг зараз побігти до свого друга Германа! Раптом його думки перескочили на інше. Якоюсь мірою ця новина стосується його особисто. Щось у ній якось незвичайно схвилювало його, вчепилося в нього й гризло, хоч він ще й сам не знав що і чому. «Отже, повстання й таборі, — сказав він собі, — а може, велика втеча…» Нараз він збагнув, чому його вразила ця звістка. «Георг!.. Яка нісенітниця, — подумав Франц, — до чого тут Георг? Його, може, й нема вже там. Або — це теж можливо — він помер». Але він мовби чув Георгів голос, далекий і глузливий: «Ні, Франце, коли у Вестгофені щось сталося, значить, я ще живий».