Лабіринт біля моря

Те, що найбільш дивує у мінойській цивілізації, і що, як на мене, зближує її з етруською цивілізацією, — це брак рис помпезної величі, маєстату, похмурої могутності, яку випромінюють пам’ятки Єгипту чи Ассирії — піраміди, грізний Сфінкс, кам’яні таблиці, на яких записана помста царя царів.

Ба більше, не зберігся жоден портрет володаря, з чиїх грізних рис, ієратичної пози чи гігантських розмірів, що домінували б над усім й усіма, можна було дізнатися про божевілля й злочини тих часів. Схоже, що королі Криту правили лагідно й відходили до своїх богів непомітно, з рідкісним у володарів тактом і делікатністю. А може, то лише наша ілюзія, яка виникає з потреби віри в золотий вік, у невинне дитинство людства.

На Крит найкраще вибратися просто з Мікен. Це не правило, запозичене з розкладу руху, обидва ці місця не мають навіть прямого сполучення, але коли б так заплющити очі в Мікенах і розплющити їх у Кносі, то ми б тоді зазнали шоку і зрозуміли істотну різницю в стилі й духові тих двох центрів середземноморської культури.

Справа ця добре відома з підручників історії мистецтва, та коли наочно переконуєшся у цьому, то виникає непереборне враження сенсації.

Центром мікенського палацу є мегарон — відокремлена зала, доволі тьмяна й не надто велика, саме така, щоб умістити короля й вождів, котрі радяться перед грабіжницьким походом. Найхарактернішою рисою цього архітектурного комплексу є неможливість зовнішньої розбудови, задушливість, замкнутість у тісному обладунку мурів. Оселя радше глибока, ніж широка, наче змодельована на кшталт печери, до того ж із одним, не надто широким входом, який легко замкнути перед непроханими гостями. Дахи будинків двосхилі, притягнуті сюди либонь із країни туману й дощів. Словом, замчисько, що нагадує атмосферу середньовічної фортеці зі стрімкими казематами.

Як же по-іншому виглядає королівський палац у Кносі, з великим числом залів і покоїв, згрупованих навколо центрального дворища; величезний архітектурний комплекс, майже місто — не захищене жодними мурами (що породжувало здивування й подив) — увесь відкритий повітрю й сонцеві. Він справляв на мене враження стільника меду, бо його можна було довільно поширювати, тобто він був «розквітаючим укладом», а при цьому його «органічність» полягала у досконалому вростанні в терен, натуральному використанні підйомів і спусків. Зі схилу узгір’я спускаються тераси, прекрасні, мов каскад.