Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
Мертвий? І це я його вбив, я? Невже переслідувач, від якого всього через декілька хвилин після пострілів, і вранці, і ще багато днів потому нічого не лишилося, крім темного кривавого сліду втечі, крапель і патьоків, що губилися у жерстві на доріжці до кузні… невже цей п'яниця, цей покидьок справді і безповоротно мертвий?
Щоразу, коли Берінг ставив собі це запитання з усе новими лайливими словами на адресу безіменного нічного ворога, пам'ять у результаті все одно змушувала його повторювати одне й те саме: Я вбив його, я його застрелив, я.
Налисо поголений чужинець, озброєний ланцюгом і обрізком труби, міщанин, один з шести або семи, до крові побив його тоді біля пам'ятника мироносцю Стелламуру, гнався за ним через увесь вічевий майдан, зарослий диким вівсом, і по жерстявій доріжці до самої кузні, і подвір'ям, за ним! за сумирним ковалем, якому не було навіть чим відбитись, — біжучи, він тільки вихопив з розкритої коробки і жбурнув через плече жменю підківних цвяхів.
Банди зарізяк періодично, як-от цієї квітневої ночі, з'являлися з руїн спорожнілих міст і лабіринтоподібних гірських печер, атакуючи таку беззахисну глушину як Моор і сусідні з ним села. З того часу як армія пішла з приозерних закутнів на рівнину і ці забуті всіма місця були залишені самі на себе, будь-яка нахабна зграя, навіть не маючи вогнепальної зброї, могла витворяти що заманеться.
Бувало, що декілька селян-буряківників і робітників з гранітних кар'єрів бралися за сокири й пращі, спільно охороняючи в'їзд до села, але взагалі бандам не було жодного стриму. Військові патрулі вже давно охороняли тільки лінії зв'язку між рівнинними комендатурами, і зазвичай до прохань про допомогу із віддалених від цивілізації сіл залишалися глухими.
Епізодичні каральні експедиції, які відсилав до озера або в котрусь гірську долину який-небудь співчутливий генерал, бандитів зовсім не лякали: помітні здалеку солдатські колони протягом двох-трьох днів тягнулися селами, встановлювали намети під прикриттям спорожнілих хуторів, іноді ховали в каменях убитих… Солдати вислуховували жертв нальоту, складали протокол, тут і там демонструючи свою непохитну рішучість, обстрілювали лісовий масив або ущелину, де давно вже нікого не було, — і знову відходили.
Нечисленні агенти Армії серед місцевого населення були достатньо впливовими, щоб користуватися своїми привілеями, однак, за умовами стелламурівського плану, всі вони залишалися без стрілецької зброї і були надто слабкими, щоб хоч якось захистити від нальотів довірену їм нейтральну зону.
Банди могли виринути будь-де і зразу ж зникнути, вони громили все, що стояло в них на шляху, збирали охоронну данину, не зупиняючись навіть перед нападами на громади покаяння та спокути, які довгими процесіями тяглися тоді полями колишніх битв і до масових поховань знищених таборів, встановлюючи там пам'ятники загиблим і каплиці.
Хоча десятки законів військової юстиції захищали спокутників, зарізяки ганялися за ними полями, палили їхні прапори й транспаранти, рвали на шматки принесені портрети мироносця Стелламура і кидали їх у вогонь.
Ось і тієї ночі банда в супроводі двох мотоциклістів, немов виникнувши з небуття, з'явилась у Моорі на захопленому в якомусь аграрному товаристві вантажному фургоні, повному каміння та скляних пляшок із запалювальною сумішшю. Машина гуркотіла набережною і вуличками, часом сповільнюючи свій хід до пішого темпу, і тоді на вікна та ворота садиб летіли палаючі снаряди. «Броньовані» шкірою бандити стояли похитуючись уздовж бортів вантажівки, вили і клаксонили без угаву, закидаючи Моор палаючими пляшками. Непокірна глушина мусить нарешті втямити, що від цього лиха їх врятує тільки пожежний грошик, плата за дах.
Нарешті вони дісталися вічевого майдану, вилізли з машини, вдерлися до будинку моорського секретаря, витягли волаючого чоловіка надвір, облили гасом і, погрожуючи підпалити, погнали до старого пароплавного причалу. Там його прив'язали до якоря розбитого прогулянкового катера і підтягнули разом з цією залізякою прямо до лінії води, бідолаха вже прощався з життям і кричав не своїм голосом, але вони раптом відчепились, покинувши ридаючу жертву, немов гру, що стала нудною.
Тим часом з розбитих віконець секретарського курника вистрибували у темряву, стріпуючи крилами, кури, а побитий ланцюгами дворовий пес в агонії повз зі скавчанням через площу.