Справа прокурора Малахова

— А що було б, якби знала?

— Ні, ні, нічого, — тепер Зоя прагнула тільки одного — приховати свої почуття, щоб ніхто, навіть сам Боровик не міг їх відгадати.

— Хороший ти чоловічок, Зойко, — засміявся Сергій Петрович. — Дурнувата трошки, та це не біда. З часом мине.

— Ні, не мине, — спалахнула Зоя, вона не терпіла, коли хтось починав говорити з нею у такому тоні. — Мені вже двадцять п’ять, і я прошу… про це не забувати!

— Добре, не забуватиму, — відповів Боровик.

Він, мабуть, з хвилину дивився на простертого на дивані винахідника, ніби вирішуючи, що зараз слід зробити, потім трохи поправив бинти на голові і сказав:

— Слухай, винахідник, а ти так і лежатимеш, носом у диван, в позі класичного розпачу?

— Краще не зачіпайте його, Сергію Петровичу, — сказала Зоя, — хай лежить. Людині важко, можна зрозуміти…

Ці міркування не справили та й не могли справити на Боровика ніякого враження. Весь сповнений енергії, він не терпів людського безсилля. Воно здавалось йому чимсь ганебним, неприпустимим для справжньої людини.

— А що це за недоторкана особа, щоб її не чіпати? — гримнув він. — Вставай, винахідник, я тобі зараз інтересну історію про морського царя Нептуна розповім.

Ігнатьєв не ворухнувся, але ніби з-під дивана почулось:

— Дивись, щоб тобі не довелося історію про міського прокурора Малахова почути.

— Про Малахова? З охотою почую. Мені цього боятися нічого, я людина потерпіла, в мене за кормою чисто.

Ігнатьєв тихо застогнав. Йому страшно було навіть подумати, що зараз він став такою людиною, якою може зацікавитись прокурор. В цю мить він страшенно заздрив Боровику, всім людям, які можуть спокійно жити, не думаючи про суд, слідство, прокурорів. Невже і в його житті був колись такий щасливий час? Ні, все це якесь страшне непорозуміння! В усьому винна Басова, а не він, Ігнатьєв, і це дуже легко довести. Але Басова невідомо де, а Боровик тут, поряд, і його спокійну впевненість у непричетності до справи просто неможливо перенести.

— Можеш не сміятися і не торжествувати, надто рано робити висновки, — сказав Ігнатьєв, знову сідаючи на дивані. — Боюсь я прокурорів.

— Боятися їх нічого, — відповів Боровик. — Прокурори до того ж різні бувають. А тут злочину нема, вигадувати його Малахов не стане. Ти зараз переляканий на смерть, трусишся, як овечий хвіст, а для власного заспокоєння язиком плещеш, нічого про прокурора Малахова не знаючи.

— Ну, і що ж, — уперто сказав Ігнатьєв, — нічого я про нього не знаю, знати нічого не хочу і знайомитися з ним ніякого наміру не маю. Коли маєш таку охоту, можеш сам його вивчати скільки завгодно.

— От і даремно, — уважно розглядаючи зблідле і зім’яте обличчя Ігнатьєва, сказав Боровик. — З твоїх знайомих це був би один з найцікавіших. Ти вчора обідав?

— Ні.

— Вечеряв?

— Теж ні. Мені навіть подумати про якусь їжу гидко. Це тільки ти, з твоїми дубовими нервами у такі хвилини можеш про свинячі відбивні думати. Дуб ти, а не інженер.