Байки проти ночі
- Автор: Левандовский Борис
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-05-0
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Байки проти ночі». Краткое содержание книги:
Не вірите?
Тоді миттю перегортайте сторінку і поринайте в глибини людської психіки, але стережіться читати проти ночі. Бо найважче долати демонів, народжених вашою уявою. Про це доконечно знає майстер національного містичного трилера Борис Левандовський, а тепер дізнаєтесь і ви.
І тут малий раптом заткнувся. Неначе відрізало.
Знепритомнів — була перша думка. О Господи, він знепритомнів! Вражений, я почав уже повертатися до «фуфлижника», як раптом почув за ширмою кілька легких схлипів, а потім ледве чутний смішок…
Коли малий вийшов до нас, затискаючи одну ватку в зігнутому лікті під засуканим рукавом, а другу між великим і безіменним пальцями, — весь у сльозах, але щасливо й дурнувато посміхаючись, як смертник, що одержав неочікувану амністію за хвилину до страти, — я все остаточно зрозумів.
«Фуфлижник», посміхаючись, почав дивитися кудись собі під ноги.
— Дурень, — кинув я йому й підкреслено сміливо рушив за ширму.
На другу половину дня — тобто до кінця першої доби мого перебування в «Супутнику» — я вже засвоїв головні відмінності санаторію від лікарні. По-перше, тут було більше волі: у певні проміжки часу ми навіть могли виходити з корпусу, щоб погуляти на вулиці, звичайно, якщо дозволяла погода. По-друге, наші медсестри швидше були вихователями, ніж справжнім медперсоналом, — справжні або приходили самі, або чекали в третьому корпусі. Ну й по-третє, тут велися шкільні заняття — три дні на тиждень: у вівторок, середу й четвер по дві години з десятихвилинною перервою.
Класом вважалася невелика кімната з дюжиною парт (знаєте, такі масивні, як слюсарні верстати, з сидінням-лавкою на двох осіб і похилою дошкою, що має круглі виїмки для чорнильниць. Їх можна побачити в старих фільмах, у яких наші пращури зубрять кирилицю). Подібного раритету я вже ніколи більше не зустрічав. Кімната опалювалася газовою грубкою, розташованою в кутку, і містилася на першому поверсі невеликої будівлі з двосхилим дахом, повз яку я проходив учора зі своєю проводиркою з приймальної палати.
До кімнати набилося майже два десятки учнів — від першокласників, як я, до здорованів з восьмого класу, а вчителька була одна. Вона роздавала прості завдання, переходила від парти до парти, щось писала на дошці (акцент робився лише на два-три основні предмети — ясна річ, навчання було ще тим), але спочатку познайомилася зі мною й записала моє ім’я в журнал.
Я розкрив свої «Рабочие прописи» й почав виводити односкладові слова, приклади яких були написані на початку кожного рядка друкарським способом і виглядали знущально каліграфічними. Я терпіти цього не міг: трохи раніше це були усілякі палички й гачечки — архідурне заняття, особливо, якщо вже давно вмієш читати (на той час у моєму читацькому активі були вже «Голова професора Доуеля» й «Людина-амфібія» Беляєва, збірка фантастичних оповідань і кілька дитячих книжок). Утім, на моїй акуратності це ніяк не позначилося, тому й красувалася в зошиті в нижньому лівому кутку сторінки двогорба, як верблюд, трійка, поставлена червоним вчительським чорнилом, — перша оцінка, яку я отримав у школі. Вона ж найчастіше супроводжувала мене й у наступні десять років, показуючи ступінь моєї старанності й нелюбові до шкільних занять.
Із викладачами в мене вкрай рідко складалися дружні стосунки, особливо на кінець цієї десятилітньої тяганини. Здається, на випускному хтось навіть пускав сльозу під час вручення атестата. Я ж сяяв щастям, як відпущений на волю каторжанин (який, окрім усього, ще й зірвав найбільший за всю історію джек-пот), і, підіймаючись на подіум, розминав одну руку в недвозначному жесті з виставленим середнім пальцем, а другою робив прощальні паси в бік педагогічного колективу, який сидів за довгим столом, наче кури на сідалі. Їй-богу, не зміг стриматися. Бідолашна мама у третьому ряду не знала, куди провалитися, звісно, зовсім не від гордості за мене. Шпаною я не був, але впевнений, що їм також хотілося нарешті мене позбутися. Якби в мене сьогодні був іще один шанс, то я, що й казати, звичайно, поводився б інакше, звичайно, інакше… Я б на додаток ще й перднув голосно — так, щоб їх прямо із-за столу поздувало. Тобто висловив би все, що думаю, найдоступнішим і найлаконічнішим способом. Мені завжди подобалися хлопці, схожі на Бівіса з Баттхедом.