Байки проти ночі

Тож якщо ви бували у Львові й відвідували дитячу поліклініку залізничників (вхід через вуличку-тупичок Суднову недалеко від центру міста), а також бачили хворобливо блідого хлопчиська, який реготав, сидячи серед заплаканих дітей, а поруч із ним красиву брюнетку, яка зашарілася від сорому, то, найпевніше, ми з вами вже зустрічалися.

Ні, мені зовсім не було індиферентно, що там відбувається за такими ширмами.

Пам’ятаєте, я вже говорив, як зчиняв чехарду спочатку, поки не призвичаївся до цієї мерзенної необхідності. Утім, зуболікарське крісло й дотепер викликає в мене непомірний жах, спонукаючи бігти на край світу. Просто я досить рано зрозумів, що комічність, — нерозлучна супутниця будь-якого трагізму. І ця чортиця постійно намагається звернути на себе увагу, такі вже в неї звички.

До речі, один з таких випадків стався, коли навесні 95-го я брав участь у підготовці похорону діда моєї дружини — тоді ще нареченої. Ну що тут, заради Бога, могло бути смішного! Похорон усе ж таки. Але, дідько, як пригадаю… Та ми обоє тепер не в змозі стриматися від сміху, коли розмова заходить про той день, і, буває, хіхікаємо весь вечір як ненормальні. Щодо мене, то я взагалі здатний заклинюватися хоч до ранку. Отак тиняюся цілу ніч по будинку, наче примара, і хіхікаю. Або маніяк, який зовсім поїхав мізками, — найсмішніше, що саме так я про себе в ті моменти й думаю. Можливо, у цьому є навіть якась частка правди.

Отже, похорон. Смерть діда, який уже майже рік не вставав з ліжка, була давно очікуваною, але, як це дуже часто трапляється, усе одно застала моїх майбутніх родичів зненацька — їх немов би дошкою пришибло. З усіх, хто жив під одним дахом: бабусі-удови, моєї майбутньої тещі та її старшого брата — безпробудного алкоголіка в останні років десять, — єдиним по-справжньому дієздатним членом родини залишилася моя дев’ятнадцятирічна наречена Віка. Тому основний тягар щодо організації похорону ліг саме на її тендітні недосвідчені плечі. Брат матері давним-давно подався кудись зі своїми корешами, неухильно дотримуючись уставу всіх володарів пробок, згідно з яким навіть смерть батька не була вагомим виправданням для саботажу щоденних таїнств, — син пережив батька лише на два роки. Бабуся то подовгу сиділа на одному місці в повній прострації, немов намагалася просвердлити поглядом стіну до сусідів, то ходила колами по квартирі й пошепки, як бібліотекарка в читальному залі, просила всіх дотримуватися тиші, щоб не розбудити сплячого чоловіка. Моя майбутня теща, сидячи на кухні, або плакала безпорадно, як дитина, або прикладалася до пляшки. Потім знову плакала й так далі. А в крихітній кутовій кімнатці на продавленому дивані лежало тіло діда, що вже почало дубіти, про яке усі начисто забули. Коротше, у Віки з’явилася дуже реальна перспектива тихо збожеволіти.