Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
Ви бо богині і знаєте все, — а до нас долетіли
Лиш відгомóни слабенькі переказів тих героїчних.
Трапляються ще звертання до муз у піснях IX і X, кожного разу на початку якогось нового епізоду. Із цих п’яти вступних закликів Верґілія Котляревський (слідом за Осиповим та Котельницким) зберігає три останні, але всі переводить з «високого» стилю в низький, уявляючи поважну музу в образі старої провінціальної панни, «од старості сварливої», з якою ніхто «не женихавсь, не жартував»:
Ох, скільки муз таких на світі
У кожнім городі й повіті —
Укрили б зверху вниз Парнас.
Я музу кличу не такую —
Веселу, гарну, молодую:
Старих нехай брика Пегас.
Переходимо до інших особливостей епічної манери Верґілія, до подвійного мотивування подій. Втручання богів у людські справи — друга риса цієї манери — зберігається у Котляревського не завжди. Поет задовольняється іноді природним лише мотивуванням. Зразком може послужити згадуваний уже епізод смерті Палінура. У Верґілія цей головний керманич троянської флоти гине від руки самого бога сну:
Темрява ночі уже досягала середини неба;
Тяжко стомились пловці і — знесилені — кинули весла
Та на помості мулкім та по лавах твердих полягали.
На той час з високого етеру злітає на корабель бог сну; він приймає на себе вигляд одного з товаришів Палінурових, намагається вирвати у нього з рук кермування, але досвідчений стерник не дається, не пускає кормила
І не одводить очей од зір на високому небі.
І тільки коли бог бере в руки галузку, окроплену водами підземних рік, старий досвідчений слуга Енеїв западається в сон.
Знявшись угору тоді і на керму упавши звисока,
Бог одриває стерно і стерничого в море скидає.
Марно кричав Палінур, на поміч супутників кликав, —
Бог легкокрилий, як птах, злетів і щез у повітрі.
Мирно тим часом пливли кораблі по широкому морю,
Мирно дрімали пловці, забезпечені словом Нептуна,
І наближались уже до бескетів Сирен, до тих білих
Скель лиховісних, засіяних густо кістьми мореходців,
І зачували здалека, як бухає море об камінь, —
Глянув до керми Еней і побачив: нема Палінура;
Сів до стерна і повів корабель свій по темрявих водах,
Тяжко зітхаючи й сльози ллючи над недолею друга:
«О Палінуре, для чого повірив ти небу і морю?
Будеш лежать, непохований, ти на пісках невідомих!»
У Котляревського смерть приходить по керманича в інших обставинах і з іншої причини. Прощаючись з сицилійцями, старий Палінур «нахлистався горілочки» «по саме нільзя». Завваживши небезпеку (п'яний коло стерна), Еней наказує прибрати його з палуби.
Но видно, що пану Тарасу
Написано так на роду,
Щоб тільки до сього він часу
Терпів на світі цім біду, —
Бо, розхитавшись, бризнув в воду,
Нирнув, і, не спитавши броду,
Наввиринки пішла душа.
В інших випадках втручання богів зберігається, але характер йому надається різко гумористичний. От, напр., епізод з бурею в Середземнім морі, що з нього розпочинається «Енеїда». У Верґілія цю бурю підіймає Еол, бог вітру, з наказу цариці богів Юнони, що намагається одвернути ненависних троянців од улюбленого Карфаґену. Те саме й у Котляревського, за винятком дикої, ефектовної обстановки, в яку вводить нас латинська поема: ні дощового острова серед морської пустині, ні високої скелі, де на троні сидить з берлом у руках владика вітрів, ні замкненої печери, де ті вітри бурхають, — перед нами звичайна хата з лавами коло стін, заможний хазяйський двір; і вітри у Котляревського просто ледачі та вайлуваті наймити, і сам Еол у нього неспроможен одразу вволити богинину волю: вся його челядь розбрелася з двору —
Борей недуж лежить з похмілля,
А Нот поїхав на весілля,
Зефир же, давній негодяй,
З дівчатами заженихався,
А Евр у винники найнявся, —
Як хочеш, так і промишляй!
