Пісня Алабами
- Автор: Леруа Жиль
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Ранок: «Фабула»
- ISBN: 978-617-09-3385-0
- Переводчик: Леонид Григорьевич Кононович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пісня Алабами». Краткое содержание книги:
У 2007 році ця книга принесла авторові Гонкурівську премію — найвищу літературну нагороду Франції.
Ще одна найліпша ніч у моєму житті
У літуна здоровезні руки, вони огортають мене, мов два теплі крила, аж мене трусити починає. Літун казав, що кохає лише мене. І хотів, аби тільки я кохала його.
Тільки я? Цікаво…
«Тобі легко цього доскочити, — казала я йому, — бо впродовж півроку, відколи ми тут, мій чоловік тільки раз увійшов до моєї спальні». Він хотів було налляти мені вина. «Ні, дякую. Я щаслива. І не хотіла б згубити жодної крихти з цього щастя. Гладуха Мігрень і її сестра Нудота не дрімають».
Він: «Не дрімають? Завтра я іду, то хочу переспати з тобою, а як я повернуся, ти розлучишся. Дай мені твої вуста. І перса… я марю ними, я в нестямі від них, ох, ці твої груди… Отак, отак, любонько… Розтулися. Ти така гарна, така розпусна отакою. Ти губиш мене, їй-богу… Ох, вибач, не те хотів я сказати, розтули ноженята, отак, я чекаю… Чекаю… Впусти мене в себе. Отак, гарно, впусти тепер мене. Впусти мене і роби, що хочеш, а як не хотітимеш більше, я вийду з тебе».
Ніколи не бачила я сонного чоловіка, хочу сказати, голого чоловіка, що заснув після кохання. Груди його здіймаються, поволі, разюче, пушок у нього на грудях став дибки, на ньому блищать краплі поту. А нижче той пушок стає густіший, кучерявіший і шовковистіший, аж ось і темно-каштановий чубчик, де в прегарному шкуратяному чохлі дрімає його охлялий прутень, що барвою скидається на червоне дерево, він так відрізняється від усіх тих цюцюрок, які я бачила, хоч бачила я й небагато їх, та всі вони були блідо-рожевого відтінку, кволі, зморщені, безсилі після соромітної ночі, — вони ніби личинки хрущів, що зимують у холодній землі.
Я кохаю цього чорнявого чолов'ягу, цього здорованя з видубленою шкірою, гострим духом і палким прутнем, що товче мене довгими ковзкими поштовхами. «Ох, любонько, я кінчаю… кінчаю!», а мені хочеться щось відказати йому, та слів я не знаходжу. І тоді я чимдуж репетую, що кохаю, кохаю його.
— Я вийшла заміж за біляву ляльку, за чоловіка, в якого не стоїть. Ляльку… як змалювати її?.. Іди, я позбавлю тебе від нудьги. Невже моє життя було таким провалом?
— Та, звісно ж, ні, панно Зельдо. Ви ще молода, і наш пан може ще багато утнути.
— Дякую, тітонько. Обніми мене. Я вже вийшла з того віку, коли тобі брешуть, та й досі полюбляю, як мене обіймають. Зірвемо півонії й уплетемо їх у коси. І тоді будемо, як річкові лілеї, справжні дівчата-південки.
— Будемо як дві річкові доньки, панно Зельдо, адже наша Алабама — найкраща річка на світі. Принаймні так кажуть.
Наша Алабама, тітонько, і Рона у Франції.
Якби ти побачила дельту Рони, тітонько, то дуже здивувалася б. Літун возив туди мене.
— Ти знову плетеш дурню, панно Зельдо! Знаєш що, погана дівчинко, годі вже вихвалялися своїми гріхами, а то Господь запроторить тебе прямісінько до пекла!
Ми увійшли до занедбаної колиби і збули там три дні і три ночі. Пастухи — ковбої, тітонько, бо в них були вінчестери, — позичили нам двох коней, незграбних на взір, але прудких. Ми цілий день їздили на них охляп, гасали мочарищами, де було повно комарів, я до крові намуляла собі стегна, обгоріла на сонці (воно там теж добряче смалить), та відчувала тільки спину свого коня, його вузлуваті м'язи, його тужаву, шовковисту шкіру, а болю геть не відчувала, тільки погляд літуна, який пестив мою потилицю, мою дупцю, мої стегна.
Моє тіло — річка, воно зветься Алабама, і в центрі мого тіла є Дельта… у бухті Мобайл мої ноги утворюють півострів, що зветься Насолода… вона впадає в Мексиканську затоку… Якось я попроваджу тебе туди… попроваджу, Жозе, присягаюся… Настане така днина, коли ми поєднаємося на Плезант Айленд, щоб ніколи вже не розлучатися… Ніколи… Радше умру, сказала я, і дотримала свого слова… Моє тіло — висхле річисько… Пустеля… Гірський хребет…
Крильця з посрібленого металу на Жозовому однострої були пришпилені до самісінького його серця, разом із відзнаками й орденською планкою. Я любила, коли він здіймав мене на тих крилах. Уночі я не спала, підводилася з ліжка, знімала його кітеля з вішалки і притуляла до себе, усотувала своєю голою шкірою дух його відсутності, знаючи, що ми лишень примари, — і я цілую холодний метал його крил. Порятуй мене! Розгорни свої крила й огорни мене ними! Тримай мене в собі, навіть якщо закон розлучить нас.