Пісня Алабами
- Автор: Леруа Жиль
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Ранок: «Фабула»
- ISBN: 978-617-09-3385-0
- Переводчик: Леонид Григорьевич Кононович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Пісня Алабами». Краткое содержание книги:
У 2007 році ця книга принесла авторові Гонкурівську премію — найвищу літературну нагороду Франції.
Нас витурили з «Білтмора» за непристойну поведінку. Ми перебралися до готелю «Коммодор». Усенький Мангеттен побував у наших апартаментах, ми зчиняли стільки галасу і так гучно бахкали корками від шампанського у ліфтах, що нас потурили і з «Коммодора». Разом із поліційним приписом відшкодувати за пропалені цигарками килими.
Скотг мусив братися до праці, а я — виконувати своє біологічне призначення: я носила першу дитину. Отож ми винайняли оте помешкання в Вестпорті. Спершу кожними вихідними до нас приїздили приятелі з Мангеттена, і, насилу приїхавши, вони бігли до сусідніх шинків, де було так тихо і мирно завжди, а завдяки їм здіймалася справжнісінька буча. На початку тижня Скотт зазвичай тверезів, і ми часто сварилися то за те, то за те. Там, у тому гарному будиночку над морем, де все було створене для щастя, нам уперше стало нудно. Цілі години я купалась у Саунді. Намагалася вивчати японську мову з нашим слугою Танакою, та мені забракло терпцю, дуже повільно точилося те начання й затяжке виявилось. Якось я увійшла до Скоттового кабінету і сказала:
— Ти ж знаєш французьку, еге?
— Авжеж. Ти не хочеш уже вивчати японську? Це не схоже на тебе. Можеш вивчати французьку за Розенталем. Його підручник десь валяється у мене у Прінстоні.
Я глянула на його зігнуту спину і втямила, що він розлютився. Аж дивно, якою виразною може бути спина, а його потилиця наче казала: «Я більше не кохаю тебе», хоча з обличчя того не видно було.
— Я вчитиму французьку на місці.
— Це як?
— Ми поїдемо до Франції.
Мій брат, Ентоні-молодший, казав, що треба їхати в Париж, бо там відбувається все найважливіше, що коїться в літературі, у танцювальному мистецтві, у музиці й у малярстві. Так само не обертаючись, Скотт пробурмотів:
— Ох, може, колись і поїдемо… чом би й ні… Це непогана думка… Як ти народиш, а мені не треба буде гарувати, щоб утримувати нас трьох.
І тоді він звів голову й обернувся трохи до мене.
— Ти ж не забула про дитину, правда?
Я позадкувала в коридор. Здається, я заплакала. І подумала: «Ти ще поплатишся мені за це». А потім пішла знову купатися в морі.
Суддівна не плаче. Принаймні її не змусить заплакати син гендляра милом. А очі мої почервоніли від морської солі та йоду.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ви були замолодий, лікарю, навіть уявити собі не можете, які ми, пошарпані сьогодні життям і геть забуті, були тоді знамениті: Ідол і я, — «його Ідеал», як писали у світських колонках. Наші обличчя були в усіх часописах, наші портрети висіли на фасадах театрів і кінозалів у Мангеттені. Нам платили шалені гроші за участь у рекламі, а нам варто було тільки прийти туди на годину й бути чепурними, тверезими й усміхненими. Це ми зробили себе знаменитими й отримували зиск від цієї слави.
Ми завжди йшли попереду всіх, та на червоних доріжках килимів нас обганяли світлярі, які задкували перед нами, і наші черевики душили відпрацьовані касети з-під магнію для фотоспалахів, тож враження було таке, наче на зубах у мене тріщить товчене скло.
— Гм, — закашлявся той недоук у білому халаті. — Здається, — сказав він, повагавшись, — я пригадую, ким ви були. Ви пам'ятаєте Ліліан Гіш?
Я:
— Авжеж, пам'ятаю. Амнезія не належить до симптомів моєї недуги. Треба вам розповісти про неї. Ліліан була великою акторкою й упродовж якогось часу нашою сусідкою у Вестпорті. Ми приймали у себе тільки чоловіків. І з-поміж усіх жінок запрошували тільки Ліліан. Повернувшись жити до міста, ми часто обідали в «Блю бар» в готелі «Алгонкін», часом із друзями, часом у ширшому товаристві, тоді ми сідали за великим круглим столом. Усі завжди сперечалися, готель аж кипів. За тої пори кінематограф у Нью-Йорку бурхливо розвивався, як вам відомо. Кіноактори водилися з літераторами, прозаїки з акторками. Я надавала перевагу Ліліан.
Хлопчисько:
— Пані Гіш в останньому інтерв'ю «Голівуд кронікл» говорила про вас. Про вас і про вашого чоловіка вона сказала: «Двадцяті роки — то були вони».
Я:
— Оце таке сказала Ліліан? Дуже люб'язно з її боку. Зазвичай актори некультурні. А ось вона — ні. Цікаво, у мене були дві подруги, й обидві акторки. Звісно ж, якщо не брати до уваги Лав.
Він по-дитячому супить брови.
— Ви хочете сказати… ота російська танцівниця? Ваша балетна коханка, що звалася Любов?
Я:
— Потайці я прозивала її Лав. Це було платонічно, ви ж знаєте.
Він:
— Ні, я не знаю.