І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— А свого де поділи?
— Старий помер, а молодий як сказився! Кинув кузню та й майнув до Полтави… І що ми з ним, із чортом рогатим, не робили! Й умовляли, й просили: хоч до літа побудь, попрацюй на громаду! Сам же бачиш, яка зараз пора: в того плуг без лемеша, в того в бороні зуби повипадали. Та хіба мало що треба перед весною полагодити!.. Так уперся ж, як бик. У Полтаву, і квит!.. «Тепер, — каже, — в городі такі люди, як я, он як потрібні! Я там як сир у маслі купатимусь!» А те, що твої односельчани замість борін пальцями землю скородитимуть, то тебе не обходить? І що ж, ти думаєш, сопляк отой відповів? «У них пальці залізні, поборонують і пальцями…» Отут я не витримав: надавав йому по шиї, та ще й ззаду додав. «Оце, — кажу, — тобі від твого покійного батька, розсучий ти сину!»
— І не помогло? — Гінзбург чомусь прикрив обличчя долонями, тільки дрібно тремтіли пальці.
— Та хіба такому поможе? — махнув безнадійно рукою Ганжа. — Вивів я його за сільраду, піддав нижче спини коліном: котись, поганцю, хоч і за кордон, якщо вдома шануватись не вмів. Він і покотився! В той же день забив батькову хату та й майнув із села. «Ви ще, — кричав, — мене згадаєте, ви ще за мною наплачетесь!..»
— Да, без коваля сутіж…
— Хоч під ніж.
— Що ж, доведеться щось придумати.
Полягали спати: Гінзбург і старий Ісаак — на ліжках. Ганжа — на двох зіставлених лавах. Ганжа розкинувся могутнім тілом, дихав глибоко й рівно, як натомлений віл, — не прокинеться, хоч з гармати стріляй! Гінзбург, зібгавшись у клубочок та підклавши під щоку долоню, спав, як дитина: тихенько посапував, поплямкував губами. Старий же і вві сні немов прислухався, чекаючи, що ось-ось хтось на нього прикрикне, притупне ногою: здригався, тихенько ойкав, зітхав. Серед ночі завозився, забурмотів перелякано:
— Пане уряднику!.. Пане уряднику!.. — Прокинувся, посидів прислухаючись, а потім тихенько зліз, виглянув у одне вікно, в друге та й знову поплівся до ліжка…
Проводжаючи вранці Ганжу, Гінзбург знову пообіцяв:
— Якщо вигорить у мене одне діло, чекай незабаром у гості.
— Привезеш коваля? — зрадів Ганжа.
— Не привезу, але спробую привезти.
— То я чекаю! — гукнув уже із саней Ганжа.
Гінзбург, що стояв на ганку повіткому, помахав йому вслід рукою.
Коваль, що його збирався привезти з собою Гінзбург, жив у великому селі, верстов за десять од Хоролівки. Познайомився із ним Гінзбург давно, ще до імперіалістичної, коли йому було вісім років і коли тато його ходив мандрівним кравцем від села до села — обшивав заможних господарів. А що в тих господарів та були часто-густо «невеликі» сімейки, — «тільки він та вона, та старий та стара, та дві Христі в намисті, та дві дівки в колисці, та два парубки вусаті, та два хлопці жонаті…» — що оті омельки трудилися не за страх, а за совість над продовженням роду свого, то Ісаак часто-густо затримувався у одній і тій же сім’ї на місяць, а то й на більше.
До п’яти років Григорій лишався вдома, а як мати померла, Ісаак став брати сина з собою. Доки батько гнув спину, шиючи свитку або чумарку, син гасав разом із сільськими хлоп’яками по левадах та вулицях, розоряв гороб’ячі та воронячі гнізда, валявся на споришеві чи качався у пухкій дорожній пилюці, їв щавель, аж зеленіло в очах, набехкувався недозрілими яблуками й сливами, набиваючи люту оскому. Приходив до тата аж увечері, коли Ісаак вибирався із хати з клаптем якоїсь матерії, з ниткою й голкою: в хаті було вже темно. Тикався розкуйовдженою, — запиленою головою в татові гострі коліна, підставляв під татові ласкаві пальці худеньку потилицю.
— Ну… Ну, розказуй, де був? — питав тихенько Ісаак, з любов’ю дивлячись на сина.
Гриша тільки зітхав, переповнений враженнями. Потім казав:
— Татусю, я теж буду корів пасти.
— Отак уже й корови? Ну, паси, паси на здоров’я… Тільки що ж ми з тим молоком робитимем, яке ти заробиш? Куди повезем продавати?
Гладив синову чуприну і не знав, яка причина породила оте бажання пасти корови.
А причина була. І досить поважна: батіг. Не звичайний собі батіжок із наспіх обструганим пужалном, що ним тільки мух обганяти, а величезний, сплетений увосьмеро батожище — неодмінна, найголовніша деталь пастухового спорядження. З товстим коротким пужалном, прикрашеним химерними візерунками, з розкішною китицею, гранчастий, довжелезний батіг — король над всіма батогами, цар над всіма канчуками, гроза всякої непокірної тварі. Його й носять не абияк, а тільки через плече, тільки так, щоб тягнувся він за гордим господарем довжелезною звивистою гадюкою. А як він ляскає! Послухайте тільки, як він ляскає!