Свій час
- Автор: Дубинянская Яна Юрьевна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-238-3
- Переводчик: Вікторія Стах
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Свій час». Краткое содержание книги:
Роман «Свій час» Яни Дубинянської має кілька захопливих сюжетних ліній, дії його відбуваються у різних часових та просторових межах. Уважні поціновувачі літератури з задоволенням помітять у ньому цілком упізнаваних персонажів літературної тусовки, вгадають найулюбленішу книжкову подію країни і, звісно ж, старовинне і таємниче місто, що його охороняють кам’яні леви.
Слідчий взяв у нього свідчення грамотно і байдужо, наче зняв шкірку з яблука, і неможливо було збагнути, чи почув він щось нове і потенційно корисне. Чи знають вони, що то була за дівчина? Якщо ні, то чи шукатимуть її? Чи воно їм треба?..
Якщо є я. Ідеальний підозрюваний. Головний доказ — тридцять сім років.
А якби я ще розповів йому про те, як випав із часу? От це була б корисна інформація, вона б якнайкраще доповнила їхню версію і до того ж дозволила би збути мене з рук — в інший заклад.
А це, своєю чергою, по-справжньому небезпечно.
Усвідомлення цієї конкретної небезпеки раптово впало на нього всією своєю вагою, і Андрій завертівся на нарах, шукаючи стерпну позицію для зламаних ребер, а потім плюнув і сів, долаючи біль. Так, це серйозно, і навіть більш ніж. Саме до цього вони і підводять, чудово розуміючи розташування сил. Поки я тут, можна розраховувати на увагу правозахисних організацій, на розголос у ЗМІ, на підтримку світової літературної спільноти… Але версія з божевіллям безпрограшна, тому що їй повірять усі.
Від кожного письменника всі довкола потай чекають, що він рано чи пізно збожеволіє. Цього зазвичай не стається: у нашій професії набагато більше раціо, самодисципліни і тверезого розуму, ніж усі звикли вважати. Та коли ж ти справді працюєш на межі, вибудовуєш свою літературну реальність із власного і чужого досвіду, зі спостережень, пропущених крізь авторську призму, і, на рівних умовах, з фантазій та снів, — з погляду обивателя, та й не лише його, до божевілля ти спокусливо близько, рукою сягнути, непомітно ступити ледь-ледь убік.
Ніхто не здивується. Надто коли тобі тридцять сім.
У вікні, звичайному вікні без жодних ґрат, вочевидь куленепробивне скло, починало сіріти; один-єдиний раз у житті я дотягнув без сну до світанку, і було це тринадцять років тому, коли Інка просто всміхнулася у відповідь і не промовила нічого, але, господи, як вона тоді всміхнулася… Якщо вони їй щось зроблять, я ж і справді з’їду з глузду. І якщо матиму таку можливість, підірву, спопелю, зрівняю з землею цю будівлю з усіма, хто тут закономірно чи випадково опиниться. Я справді на таке здатен, з несильним досвітковим подивом констатував Андрій, вони не так уже й багацько про мене вигадали.
Сірий квадрат світлішав; дуже хотілося підійти до вікна, притулитися чолом до скла — поки не бачать менти, поки хропить підсадний Володя… просто постояти біля вікна. Поки є час — заспокоїтись, опанувати себе і продумати, як поводитися надалі, щоб не дати їм шансу. Андрій уже почав був виконувати необхідний для цього ланцюжок рухів: опустив здорову ногу з нар, уперся в підлогу…
І почув, як плавно, майже не ляскаючи, прокручується в замку ключ.
Відчувши крізь щільну тканину смак річкового повітря, він спробував був побігти, адже все одно втрачати вже було нічого. Скориставшись із того, що його конвоїри явно розслабилися, забули про таку можливість — зненацька рвонувся з хрускотом і болем, зацідив найближчому під дихало скутими руками, а від другого, здається, вислизнув, і помчав кудись, зриваючи з голови мішок і позбуваючись кляпа. Побачив ланцюжок тремтливих вогнів попереду і встиг закричати, заволати на весь голос, прорізаючи лементом досвітню млу.
Я втік би. Я б зумів відірватися — якби мав, як завжди, скільки себе пам’ятаю, все своє свідоме, всуціль літературне життя, — свій час.
Але час один на всіх. І вони, здорові треновані хлопці, яких напередодні ніхто не лупцював до напівсмерті, завиграшки його наздогнали, повалили на землю, копаючи і матюкаючи, скрутили руки вже за спиною, всадили в рота кляп, проштовхуючи всередину до блювотного позиву і рвучи губи, і затягнули мішок на голові, перетиснувши шию так, що він майже не міг дихати.
У цьому місті немає річки, хтозна чого подумав Андрій. Колись була, але її давно-предавно сховали під землю.
Його знову заштовхнули до машини і знову кудись везли, і не було ні найменшої можливості простежити напрямок чи бодай відстань — не знаючи швидкості і геть не відчуваючи часу. Втрата цієї іманентної, такої необхідної для життя властивості була найприкрішим, хоч аж ніяк не найстрашнішим з усього, що його спіткало.
Йому нічого не сказали, навіть не скомандували збиратися чи принаймні підвестися. Просто зірвали з нар, фахово знезвучивши і знерухомивши, миттєво і злагоджено, не розбудивши, здається, співкамерника Володю. І спершу Андрій навіть не опирався — з одного боку, щоб приспати пильність, чим і намагався потім відчайдушно скористатися, а з іншого — йому раптом стало цікаво. Куди, навіщо, чому отак ось? Цей нічний візит випадав із системи, зі стилістики, з їхньої ж тактики, що він її встиг для себе відтворити і обмислити, щоб розробити зустрічну власну. А вони збиралися цілеспрямовано і дозовано впроваджувати в життя версію про моє божевілля, безпрограшну, красиву… і я досі не придумав, як можу реально їй протидіяти. Що змінилося? Що і якої миті пішло не так?