Левине серце

76

Нарешті ми можемо повідомити, що багатством і своєрідністю веселоярівців були вітри. Такі розлогі, невпинні, запашні, вільні, як ніде в світі. Принаймні так вважали самі веселоярівці. Там були вітри плавневі, вербові й шелюгові, вишневі й капустяні, вітри холодних полів, мокрої ріллі, вітри жнив, пшеничні й кукурудзяні, солодко-шелесткі й хижо-свавільні.

Коли Дашунька на Шпилях зіскочила з мотоцикла і відбігла від шляху, вітер зраділо затанцював довкола неї, вхопив її в обійми, здер з неї плаття, тоді пожбурив назад, обліпив дівчині тіло тонкою тканиною так, що й не чула вже, де тіло, де та тканина. Та й що тіло? Механічна сполука клітин, марна плоть, просякнута звичайною вологою, чи одухотворенність, незбагненність, безконечність і поривання?

— Кинь свій мотоцикл, хай не гарчить! — гукнула Дашунька Гриші, і він слухняно пішов до неї, але тримався осторонь, на відстані, визначеній шанобливістю і душевним трепетом. А може, не міг подолати вітру, який відганяв його від Дашуньки?

— Гришо, Гришо, що ти знаєш? А я хотіла б стати тополею при степовій дорозі, хай пече сонце, шмагають вітри, сохне верхів’я, хай лиш один листочок зеленіє, а ти стоїш, і тепла земля під тобою, а вгорі небо — все в зорях. Не бути квіткою, квітку топчуть, а вона не бореться. А дерево — у вічному протистоянні. І тягнеться до неба, як Бетховен.

— Як хто?

Його душа механізовано-перемеханізована ще не могла зрозуміти всього до кінця. Щось у ньому билося, скрикувало, але невиразне, як ніч. Любов — це кінець руху, просуванню, розвитку, це смерть, це удар, зупинка, тупик. Дзвенить у тобі радість, одуріння й переляк, б’єшся об береги часу і боляче відчуваєш безвихідь і бажання подолати обмеженість часу безміром своїх бажань і пожадань.

«Аби ще в жнива — то було б іще… Нема ж ні жнив, до жнив, до них далеко… Цю жінку я люблю. І цю любов-лелеку не радістю вкриваю, а плачем».

Чи є пам’ять у вітрів? Текучість, буйнощі, несамовитість, а ти стоїш під ними, і над тобою цвітуть небеса, і клекочуть десь у далечі трактори, і пахне стернями й землею, і дівоче лице перед тобою — як вода, як небо, як безмежний простір, і сміх сиплеться з-під вітрів на муки і щастя!

— Дашо…

— Гри…

Мов навіки вмерлі епохи, щезли всі залицяльники, всі, що товклися довкола Дашуньки впродовж двох років її перебування у Веселоярську. Ще бачила Дашунька їхні руки, випнуті груди, самовдоволені обличчя, все в них бачила, а в Гриші не помічала нічого: тільки його душу. Слухала його, ніби була сліпа, простягала руки, хотіла доторкнутися пальцями, лякливо відсмикувала їх, бо хіба доторкнешся до душі?

Враз закортіло довідатися, навіщо привела її мати на світ, і нащо зустріла вона Гришу Левенця, і в кому відгукнеться її голос і чому…

— Їдьмо!

Тіло в ній грало кожною клітиною, вона відчувала його об’ємність, опуклість, палання, виспіви, весь світ замикався в тілі.

— Стань тут! Кинь мотоцикл! Підійди до мене!