Сто років самотності (збірка)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сто років самотності (збірка)». Краткое содержание книги:
Бідненька прабабуся, — мовила Амаранта Урсула, — вона померла від старості.
Урсула стрепенулася.
Я жива, — заперечила вона.
Бачиш, — провадила далі Амаранта Урсула, стримуючи сміх, — навіть не дихає.
Але ж я говорю! — вигукнула Урсула.
І навіть не говорить, — докинув Ауреліано. — Вмерла, як цвіркун.
Тоді Урсула здалася перед очевидністю. «Боже мій! — тихо вигукнула вона. — То оце й є смерть?» І завела молитву, незв'язну, довженну молитву, яка тривала понад два дні, аж поки врешті у вівторок вилилася в безладну суміш звернень до Бога та практичних настанов: винищуйте рудих мурах, бо інакше може завалитися будинок; нехай не загасає лампада перед даґеротипом Ремедіос; ні один Буендіа не повинен брати за себе родичку, бо на світ народжуватимуться діти зі свинячими хвостами. Ауреліано Другий спробував навіть, скориставшися маренням Урсули, випитати в неї, де сховане золото, але всі його намагання скінчилися намарне. «Коли повернеться хазяїн, — відказала Урсула, — то Господь його просвітить, і він сам знайде скарб». Санта Софія де ла П'єдад була впевнена, що Урсула може вмерти з хвилини на хвилину, бо останні дні в природі спостерігалися якісь незбагненні явища: троянди пахли полином, зерна квасолі, висипавшись із гарбузової ринки, яку впустила Санта Софія де ла П'єдад, склалися на підлозі в геометрично правильне зображення морської зірки, а якось уночі в небі пролетіла ціла вервечка оранжевих дисків, що світилися.
Вона вмерла рано-вранці в четвер Страсного тижня. Останнього разу, ще при банановій компанії, коли Урсула з допомогою родичів намагалася встановити, скільки їй років, то налічили щонайменше сто п'ятнадцять і щонайбільше сто двадцять два роки. Її поховали в маленькій труні, трохи більшій від корзинки, в якій принесли Ауреліано; народу на похороні було мало. Це пояснювалося почасти тим, що багато людей уже забули Урсулу, а почасти — несамовитою спекою: того полудня так пекло, що птахи втрачали орієнтацію і на льоту, мов дробинки, вдарялися об стіни або, пробиваючи металеві стіни на вікнах, умирали в спальнях.
Спершу вирішили, що вони мруть від чуми. Господині знемагали, вимітаючи з кімнат мертвих птахів, — особливо багато їх гинуло в години сієсти, — а чоловіки вивертали в річку цілі вози пташиних тілець. У світлу неділю Христову столітній падре Антоніо Ісабель проголосив з казальниці, що моровицю на птаство наслав Вічний Жид, якого святому отцю буцімто довелося побачити на власні очі минулої ночі. Він описав його як виплодка цапа і єретички, як породження пекла, чий подих розпікає повітря, а сама поява спричинює до того, що жінки зачинають покручів. Мало хто повірив цим апокаліптичним одкровенням, бо все місто давно було впевнене, що парафіяльний священик на старості зсунувся з глузду. Але в середу рано-вранці одна жінка підняла сусідів нестямним вереском: вона виявила сліди ратиць, що належали якійсь невідомій тварині. Ці сліди були чіткі й своєрідні, тож усі, хто бачив, більше не сумнівалися в тому, що їх залишила страшна істота, схожа на замальоване священиком чудисько. В кожному дворі влаштували пастку. І невдовзі загадкового пришельця було спіймано. Через два тижні після Урсулиної смерті Петру Котес і Ауреліано Другого розбудило посеред ночі моторошне волання, схоже на ревіння молодого бичка. Коли вони вийшли подивитися, шо сталося, гурт чоловіків уже знімав чудисько з гострих кілків, позабиваних у дно ями, присипаної сухим листям, і воно не ревло. Важила та потвора, як добрий бик, хоча була не більша за хлопчика-підлітка; з ран сочилася зелена в'язка кров. Тіло було вкрите цупкою, всіяною кліщами шерстю і струпами, але, на відміну від породження пекла, яке бачив священик, частини цього тіла скидалися на людські; мертвий нагадував навіть не людину, а радше захирілого ангела: у нього були чисті, тонкі руки, великі похмурі очі, а на лопатках — дві мозолисті, посічені рубцями кукси, — залишки дужих крил, повідтинаних, очевидно, сокирою дроворуба. Труп підчепили за щиколотки до одного з мигдалевих дерев на площі, щоб усі могли подивитися на нього, а коли він почав розкладатися, спалили на вогнищі, бо ж годі було визначити, хто цей виродок — тварина, яку належить кинути в річку, а чи християнин, достойний похорону. Так і не дізналися, чи справді через нього гинули птахи, але жодна молода не зачала покруча, про що віщував падре, і спека не ослабла.