Сто років самотності (збірка)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сто років самотності (збірка)». Краткое содержание книги:
Виручка від лотерей не збільшувалася. Спершу Ауреліано Другий по три дні щотижня зачинявся в своїй старій конторі торговця худобою і розмальовував квиток за квитком, досить вдало зображуючи червону корівку, зелене поросятко або зграйку синіх курочок залежно від того, які призи розігрувалися в лотереї, і старанно виводив друкованими літерами назву, якою Петра Котес надумала охрестити підприємство: «Лотерея Божественного Провидіння». Але згодом йому довелося розмальовувати понад дві тисячі квитків щотижня, і зрештою він відчув таку втому, що замовив каучукові штампи з назвою лотереї, зображеннями тварин і номерами. Відтоді його робота звелася до змочування штампа, який він прикладав до подушечок, просочених чорнилом різних кольорів. В останні роки Ауреліано Другому спало на думку замінити номери на квитках загадками й ділити виграш між тими, хто відгадає загадку, однак ця система виявилася надто складною, до того ж вона надавала широке поле для всіляких підозр, отож після другої спроби від загадок довелося відмовитися.
З ранку й до пізнього вечора Ауреліано Другий усе зміцнював престиж своєї лотереї і ледве знаходив час, щоб побачитися з дітьми. Фернанда влаштувала Амаранту Урсулу в невеличку приватну школу, куди щороку приймали тільки шість учениць, але відмовилася дозволити маленькому Ауреліано відвідувати міську школу. Вона, мовляв, і так уже пішла на надто великі поступки, дозволивши хлопчику вільно ходити по будинку. Крім усього, тоді до шкіл брали тільки законнонароджених дітей від батьків, що перебували в церковному шлюбі, а в свідоцтві про народження, прив'язаному разом із соскою до корзини, в якій Ауреліано принесли, хлопця було записано як підкидька. Тож він і далі жив під замком, полишений на лагідний догляд Санта Софії де ла П'єдад та Урсули, в години прояснень її розуму, і, слухаючи повчання обох бабів, осягав тісний, світ. Ауреліано ріс чемним, самолюбним хлопцем, наділеним невтомною допитливістю, яка дратувала дорослих, але він, на відміну від полковника в тому ж віці, не володів проникливістю і ясновидющим зором, а дивився навіть трохи неуважливо і раз у раз кліпав очима. Поки Амаранта Урсула вчилася в школі, він копав черв'яків і мучив комах у садку. Якось, коли Ауреліано запихав у коробку скорпіонів, збираючись випустити їх в Урсулину постіль, Фернанда спіймала його за цією справою й замкнула в колишній спальні Меме, де він почав шукати рятунку від самотності, розглядаючи малюнки в енциклопедії. Там і натрапила на нього Урсула, яка ходила по кімнатах з пучком кропиви в руках, кроплячи стіни свіжою водою, і, дарма що вже багато разів з ним зустрічалася, спитала, хто він такий.
Я Ауреліано Буендіа, — відповів він.
Правильно, — сказала вона. — Тобі вже пора вивчати ювелірну справу.
Урсула знову сприйняла його за свого сина, бо щойно перестав віяти гарячий вітер, що заступив дощ і на якийсь час був прояснив її розум. У голові в неї знову потьмарилося.
Коли стара заходила до спальні, то перед нею щоразу поставали її померлі родичі: Петроніла Іґуаран у пишному криноліні й вишитій бісером шалі, яку вона накидала на себе при світських візитах; і паралізована бабуся Транкіліна Марія Мініата Алакоке Буендіа, що, сидячи в гойдалці, обмахувалася павиним пером, і прадід — Ауреліано Аркадіо Буендіа — в мундирі віце-королівського Гвардійця; і батько Ауреліано Іґуаран, котрий придумав молитву, від якої личинки ґедзів здихали й падали з корів; і богобоязлива мати, і двоюрідний брат, який народився з поросячим хвостиком, і Хосе Аркадіо Буендіа з покійними синами — всі вони сиділи на стільцях, розставлених попід стінами, немовби поприходили не в гості, а пильнувати над мерцем.
Вона заводила з ними жваву бесіду, обговорюючи події, не зв'язані між собою ні місцем, ні часом; коли Амаранта Урсула, що повернулася зі школи, і Ауреліано, якому набридла енциклопедія, заходили до спальні, вона сиділа на ліжку й голосно розмовляла сама з собою, блукаючи лабіринтом спогадів про померлих. Якось Урсула раптом страшним голосом закричала: «Пожежа!» — і викликала переполоху всьому домі, насправді ж вона згадала пожежу в стайні, яку бачила, коли їй було чотири роки. Стара так плутала минуле й теперішнє, що навіть під час прояснень розуму, які ще двічі або тричі були в неї перед смертю, ніхто не знав напевне, чи вона говорить про те, що відчуває в цю хвилину, а чи про те, що згадує. Урсула поступово висихала, перетворюючись на мумію ще за життя, і всохла до такої міри, що в останні місяці свого існування стала нагадувати чорносливину, загублену в нічній сорочці, а її постійно випростана рука зробилася схожою на лапку мавпочки. Вона могла по кілька днів перебувати в стані цілковитої нерухомості, і Санта Софія де ла П'єдад струшувала нею, щоб упевнитися, чи жива вона, садовила собі на коліна й напувала з ложечки сиропом. Урсула здавалася бабусею-немовлям. Амаранта Урсула й Ауреліано брали її на руки, носили по спальні й клали на вівтар, аби переконатися, що вона тільки трішечки більша від Ісуса-немовляти, а якось увечері сховали в шафі у комірчині, де її могли з'їсти пацюки. У Вербну неділю, коли Фернанда слухала месу, вони зайшли до спальні й схопили Урсулу за голову й за щиколотки.