Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
— Це правда? — стрепенувся Андрій.
— Правда, — хлопчина розгубився, помітивши, що і Марта, і батько дивляться на нього очікувально.
— Ти не жартуєш? Ми так довго чекали. Почали втрачати надію. Тільки сьогодні вранці комендант табору давав мені читати листа, що Москва нібито відмовляється од нас…
— Я не брешу, я бачив, — обурений недовірою, Віллі схопився на ноги.
Вольфганг поглянув на молодшого сина і сказав упевнено:
— Йому можна вірити, Андре.
Від радості Андрія кинуло в жар. Серце застукотіло у грудях мов навіжене. Хотів щось сказати і не зміг. Зніяковів, розгубився.
— Я ще запитав у Гайнца; хто це приїхав. А він і каже: радянська місія.
— Спасибі, Віллі, — Андрій встав. — Я піду. Не ображайтесь на мене. — Поглянув на Марту, потім на старого Вольфа. — Я ще забіжу до вас. До зустрічі.
— Зачекайте, я проведу, там Рекс, — Марта поставила кофейник на підставку.
— До побачення, Андре, нехай вам усім щастить, — Вольф махнув Андрієві рукою.
— В таборі ще нічого не знають. Ото хлопці зрадіють… До побачення, — крикнув Андрій уже з порога.
Біля хвіртки зупинилися.
— Це ви… Якби я не зустрів вас… Дякую за все. Від щирого серця.
Вискочив на вулицю і побіг щодуху. Марта стояла біля хвіртки. Сумна і водночас щаслива усмішка блукала на її устах.
Андрій вибіг на пустир і, не розбираючи дороги, кинувся навпрошки до табору. Серце калатало в грудях. Несподівана радість переповнила його. Збуджена уява вже малювала картини від'їзду, повернення до рідного села, зустрічі.
Камінний мур перетяв йому шлях. Підскочив, вчепився руками за гребінь, підтягнувся, закинув ногу і звалився у кущі глоду. Ледве видерся з його цупких обіймів. Блок зяяв чорними проваллями вікон. «Сплять, чорти болотяні. Ну, чекайте ж, зараз я вас наполохаю». Підбіг до будинку, тихенько штовхнув двері, ще тихше піднявся сходами на другий поверх. Біля своєї кімнати перевів подих. Прочинив двері, дотягнувся до вимикача і крикнув:
— Встати!
Однак усе те виявилося марним — в кімнаті нікого не було. Вибіг у коридор, заглянув до сусідньої кімнати — порожньо. Обійшов увесь поверх — ніде нікого. «Куди вони всі поділися?» Нараз відчув себе таким самотнім, ніби лишився один на всьому білому світі. Знову зайшов до своєї кімнати, схилився на підвіконня. «Що ж трапилось?» — не давала спокою думка. Якийсь напис олівцем на лутці привернув його увагу. Нахилився ближче, прочитав: «Андрію, нас вивозять. Силою вивозять. Куди — не знаємо. Микола». Андрій сів на підвіконні, притулився лобом до шибки. Навколо пустка. Тільки вітер гуде в кленовім верховітті та бризкають неприпнуті віконниці. «Вивезли. Заховали. Від кого?» І несподівано для самого себе промовив уголос:
— Від радянської комісії…
За вікном гойдалося чорне гілля. Вітер кидав його з боку на бік, свистів, завивав, реготав зло, насмішкувато.
РОЗДІЛ VIII
ЗА КРОК ДО ЩАСТЯ
Цілу ніч Андрій просидів на підвіконні. А як почало сіріти, вибрався з блока, прокрався парком, перескочив камінний мур і пішов навпростець до міста. На пустирі лежав туман. Вранішня прохолода пробиралась під одяг, і Андрій наддавав ходи, щоб хоч трохи зігрітись. На Розенгеймштрасе вже снували автобуси. Робітнича околиця прокидалася рано. Біля магазинів тупцювали жінки і діти в довгих чергах. На розі біля булочної розвантажували хліб. Від машини війнуло таким солодким духом, що в хлопця голова пішла обертом. З учорашнього ранку майже нічого не їв. Одвернувся — попрямував не оглядаючись. Однак голод уже не давав спокою. Андрій довго длубався в кишенях, хоч знав, що грошей катма.
За мостом натрапив на старого німця, що саме відчиняв свій гаштет. Підійшов до нього, запитав:
— Чи нема у вас якої роботи?
Німець поглянув на нього поверх товстих окулярів, що трималися на кінчику м'ясистого носа.
— Ти що, з місяця впав? Хіба не знаєш? Діпістам давати роботу заборонено. У нас своїх вистачає… таких.
Він одвернувся і, сопучи, почав піднімати важкі гофровані жалюзі на дверях. Ледве тягнув їх догори, аж жили старому надулись на лобі. Андрій допоміг. Повернувся і хотів іти геть.
— Зажди, — зупинив його хазяїн гаштету. — Постійної роботи у мене нема, але…
— Мені хоч кілька пфенігів заробити. На обід.
— А хіба вас у таборі не годують?
Андрій не знав, що сказати. Німець зміряв його поглядом.
— Гаразд. Заходь. Це добре, що не крадеш. Дрова вмієш рубати?