Вовк-тотем
- Автор: Жун Цзян
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7541-3
- Переводчик: Надія Кірносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вовк-тотем». Краткое содержание книги:
Китай часів «культурної революції», середина 60-х років XX століття. Чень Чжень, представник молодої китайської інтелігенції, потрапляє у Внутрішню Монголію — одну з найвіддаленіших і самобутніх провінцій Китаю. Хлопець оселяється в юрті старого монгола Біліґа. Від нього Чень дізнається, що з давніх-давен монголи поклонялися вовку-тотему, який, за їхніми уявленнями, символізує перемогу духу над силами стихій, дає можливість існувати в екстремальних умовах. Поживши серед холодного степу, Чень Чжень поступово відкриває для себе дивовижний, але простий світ кочовика, побудований на протистоянні людей і вовків...
— У цього собаки — дикий характер, нехай йому буде можливість уполювати дичину, тоді він не чіпатиме домашніх овець.
Вони підійшли до річки. Старий Біліґ відв’язав від сідла моток шкіряної мотузки і зробив з неї рухому петлю. Чень Чжень зняв чоботи, підкотив холоші штанів і пішов у воду, щоб накинути цю рухому петлю на шию дзерена, після чого Старий Біліґ і Улзій витягли рогатого на берег і сплутали йому ноги, притиснувши до землі. Потім вони так само витягли із забрудненої кров’ю води ще одного дзерена, після чого вибрали чисте місце на моріжку, щоб розвести вогонь. Старий сказав:
— Одного з’їмо тут самі, одного заберемо з собою.
Улзій витягнув свого ножа й зарізав дзерена, а Старий, оглянувши навколишні схили, повів із собою Ченя у гори збирати хмиз.
Вони поїхали верхи до глибокої ущелини в північно-західних горах. Усі схили тут заросли диким абрикосом, причому більшість дерев були живими, а їхні стовбури сягали заввишки більше метра, однак на землі лежало чимало сухого галуззя, придатного для розпалу вогнища. Абрикоси щойно відцвіли, тому земля скрізь була устелена крилечками їхніх квітів, а в повітрі линув гіркуватий запах. На самому дні ущелини накопичився товстий шар гнилих абрикосових кісточок. Вони зібрали кожний по великому оберемку сухого галуззя і міцно зв’язали його шкіряною мотузкою, щоб потягти за конем до місця «бенкету на природі». Улзій на той час уже оббілував дзерена й обрізав більшу половину м’яса, а також назбирав у воді декілька жмутиків дикої цибулі та цибулі-порея. Чень Чжень відзначив, що на новому пасовищі стебла порея дуже товсті.
Тепер вони зняли сідла й вуздечки з коней, ті вільно обтрусилися і, не гаючи часу, знайшли собі положистий берег, щоб спуститися до води й напитись.
— Гарна водичка! Гарна! — примовляв Біліґ. — Коли обираєш місце для літнього пасовища, насамперед слід подбати, щоб там була гарна вода!
Коні відняли голови від води аж тоді, коли їм розперло животи, і тоді вони повільно повернулися на трав’яний схил пожувати молодої травички; своє задоволення вони виявляли постійним форканням.
На моріжку запалала ватра, і в чистому повітрі над берегом лебединого озера вперше рознісся запах смаженої козлятини, а також пішов чад із домішками запахів солі і спецій — цибулі, порею й перцю. Вони були дуже близько від озера, однак стіна очерету — і старого, що не згорів під час пожежі, і нового — заввишки вже більше за зріст людини — затуляла водну поверхню, тож Чень не міг, споживаючи м’ясо й горілку, водночас милуватися лебедями й озером. Він постійно перевертав нанизані на гілки дерев «шашлики» із дзеренятини; м’ясо було таким свіжим, що навіть ще посмикувалося. Оскільки вони встали ще вдосвіта, то, поки доїхали сюди, зголодніли, й у животах у них вже гурчало. Наминаючи низку за низкою шашликів із дзеренятини з дикою цибулею, приправлених сіллю й перцем, та прикладаючись, ковток за ковтком, до плаского чайника з горілкою, що привіз Старий Біліґ, Чень остаточно сп’янів, захоплений і чарівним смаком їжі, відібраної у вовків, і чарівним пейзажем навколо. Він сказав:
— Це я вже вдруге споживаю їжу, впольовану вовками, і можу сказати, що вона — найсмачніша в світі. Тим більше якщо їсти її прямо на місці полювання вовків. Не дивно, що в давні часи так багато імператорів полюбляли приїздити в Монголію на полювання.
Старий Біліґ і Улзій крутили прямо над вогнем цілу козячу ногу, і коли певний шар м’яса просмажувався, вони бралися за ножі, зрізали його пластинками і їли, потім у сирому м’ясі прорізали невеликі отвори, в які закладали сіль, пір’я цибулі та трохи перцю, й продовжували його підсмажувати. У Старого прокинувся апетит, тож, з’ївши черговий шар просмаженого м’яса, він урешті ковтнув горілки, закинувши голову, й сказав:
— Якщо ця зграя вовків уперед нас нагледіла це пасовище, тоді я спокійний. Тож днів за двадцять, коли ягнята зможуть самостійно здолати велику відстань, усією бригадою переїдемо сюди. Вирішено!