Сповідь відьом
- Автор: Харкнесс Дебора
- Серия: Всі душі #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1276-6
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сповідь відьом». Краткое содержание книги:
Як і казав Метью, у цьому манускрипті справді були дві додаткові ілюстрації, котрих бракувало всім іншим відомим виданням «Аврори». Обидві містилися в останній притчі, присвяченій хімічному шлюбу золота й срібла. Перша ілюстрація супроводжувалася словами, сказаними «жіночим» елементом алхімічної трансформації. Часто зображувана як королева в білому з емблемою Місяця, який асоціював її зі сріблом, у Бурго Мудрість перетворилася на моторошно-прекрасну істоту зі сріблястими зміями замість волосся та обличчям, затіненим, наче Місяць під час сонячного затемнення. Я прочитала супровідний текст, перекладаючи з латини на англійську: «Прийди до мене усім своїм серцем. Не відвертайся від мене через те, що я незрозуміла й темна. Сонячний вогонь змінив мене. Моря поглинули мене. Земля зіпсута моїми справами. Коли я потонула у багнистій глибині, й суть моя сховалася у мулі, на землю впала ніч».
На розкритій долоні Королева-Місяць тримала зірку.
«З глибин води я кликала тебе, а із глибин землі я кликатиму тих, хто йде повз мене, — читала далі я. — Виглядай мене. Зри мене. І якщо ти знайдеш другу таку, як я, я віддам їй цю ранкову зірку». Мої губи беззвучно вимовили ці слова, і текст ожив у ілюстрації Бурго, в обличчі Королеви-Місяця, на якому відбився і страх бути покинутою, і її сором’язлива гордість.
Друга ілюстрація на наступній сторінці супроводжувалася словами, мовленими «чоловічим» елементом алхімічної трансформації, золотим Королем-Сонцем. У мене волосся на потилиці стало сторч при вигляді зображеного художницею Бурго важкого кам’яного саркофага з кришкою, відсунутою рівно настільки, щоб побачити золотисте тіло, що лежало всередині. Очі короля були смиренно заплющені, а на обличчі читався вираз надії, неначе йому снилося власне визволення. «Зараз я воскресну і піду гуляти містом. На його вулицях я розшукаю чисту незайману жінку, з якою одружуся. Це буде жінка з прекрасним обличчям, іще прекраснішим тілом, вбрана в найпрекрасніший одяг, — читала я. — Вона відкотить камінь від входу до моєї гробниці й подарує мені голубині крила, щоб я полетів із нею на небо, де ми б жили вічно, у мирі та спокої». Цей пасаж нагадав мені паломницький знак Метью з малесенькою домовинкою Лазаря. І я взяла в руки Біблію.
— Євангеліє від Марка, розділ шістнадцятий, Книга Псалмів, розділ п’ятдесят п’ятий, і Второзаконня, розділ тридцять другий, вірш сороковий. — Голос Метью пронизав тишу переліком посилань, немов автоматичний алфавітний покажчик Біблії.
— А звідки ти дізнався, що саме я читаю? — Я крутнула крісло, щоб бачити Метью.
— Ти рухала губами, — відповів він, невідривно вдивляючись в екран комп’ютера і клацаючи клавіатурою.
Стиснувши губи, я повернулася до тексту. Автор познаходив усі місця з Біблії, що пасували алхімічній теорії про смерть та народження, обтесав їх, перефразував і стулив докупи. Я підтягнула до себе Біблію. Її чорну шкіряну обкладинку прикрашав золотистий хрест. Знайшовши Євангеліє від Марка, я проглянула розділ 16. Ось воно: 16:3. «Та й говорили між собою: хто нам відкотить камінь від входу до гробу?»
— Знайшла? — поцікавився Метью, наче нічого не було.
— Так.
— От і добре.
У кімнаті знов запала тиша.
— А де місце про ранкову зірку? — Інколи моє язичницьке виховання ставало серйозною вадою в моїй професійній діяльності.
— Одкровення Іоанна Богослова, розділ другий, вірш двадцять восьмий.
— Дякую.
— Нема за що. — За столиком, де сидів Метью, почувся придушений сміх. Я нагнула голову до манускрипту і вдала, що не чула.
Через дві години розглядання тексту, написаного мікроскопічним готичним письмом, та пошуків відповідних біблійних цитат, я була більш, ніж готова до верхової прогулянки — і саме тоді Метью запропонував зробити перерву. Як премію пообіцяв за обідом розповісти, як він познайомився з фізіологом сімнадцятого сторіччя Вільямом Гарві.
— Однак це не дуже цікава історія, — попередив він.
— Для тебе може й ні. А для історика науки? Та це майже те саме, що особисто зустрітися з людиною, яка виявила, що серце працює як насос.
Від часу прибуття до шато «Сім веж» ми так нікуди й не виїжджали, але ніхто нічого не мав проти. Метью видавався розкутішим та врівноваженішим, а я взагалі була щаслива від того, що поїхала з Оксфорда. Погрози Джиліан, моторошне фото моїх батьків, і навіть Пітер Нокс — усе це з кожною проведеною в маєтку годиною віддалялося в небуття.