У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

Пана Бернара особливо ображало, що йому так грубіянять при метрдотелі. З прохарамарканої ним репліки можна було збагнути лише два слова: «При мешоресах». Мешоресами у Біблії називаються Божі служники. Між собою Блоки так називали челядь, і це завжди їх звеселяло; певність того, що їх не зрозуміють християни, не зрозуміють навіть слуги, тішила Ніссіма Бернара і Блока старшого у двоякому характері їхнього становища хлібодавців і жидів. Але відчуття радости змінялося невдоволенням при гостях. Тоді Блок старший, чуючи слово «мешорес», вважав, що дядько надто випинає свій східний корінь, — так кокотка, запросивши своїх товарок разом із порядними людьми, сердиться, якщо товарки натякають на своє ремесло або вживають гнилих слів. Отож-бо дядькова просьба не лише не зробила ніякого враження на Блока старшого, а ще й навпаки, його роздрочила. Тепер він при першій-ліпшій нагоді брався кобенити безталанного дядька. «Атож, коли у вас з'являється оказія ляпнути якусь дурницю, можна бути певним, що ви цієї нагоди не проґавите». — «Ви перший лизали б у нього халяву, якби він тут був!» — кричав Блок старший на Ніссіма Бернара, який сумно схилив свою кучеряву бороду, гідну царя Сарґона. Мій колега, як тільки він став носити бороду таку саму кільчасту і таку саму чорну, аж синю, дуже нагадував свого діда у перших.

— Що? Ви син маркіза де Марсанта? Я ж його знав як облупленого, — звертаючись до Робера, сказав Ніссім Бернар. Я подумав, що «знав» він ужив у тому значенні, в якому Блок старший казав, що знає Берґотта, тобто в лице. Але Бернар додав: «Ваш батько був моїм щирим приятелем». Тут Блок збуряковів, його батько мав дуже сердитий вираз, а панни Блок пирхали сміхом. Бо у пана Ніссіма Бернара хвалькуватість, яку стримували в собі Блок старший і його чада, виробила звичку брехати. Наприклад, зупинившись у готелі, Ніссім Бернар, як міг би це вчинити й Блок старший, наказував своєму лакеєві під час сніданку приносити до їдальні газету, аби всі бачили, що він подорожує з лакеєм. Але людям, з якими він зближувався в готелі, дядько казав (чого б ніколи не дозволив собі його сестринець), що він сенатор. Рано чи пізно його мали вивести на чисту воду, жодного сумніву він не мав, а проте не узурпувати собі цього титулу було понад його силу. Блок старший потерпав від дядькової брехні та від усіх клопотів, яких вона йому завдавала. «Ви не зважайте, він хвалько, яких мало!» — півголосом сказав він Роберові, але Робер ще більше зацікавився дядьком: його вабила психологія брешків. «Він як не брехне, то не дихне, куди тому ітакійцеві Одіссеєві, а Афіна ж узивала його найбрехливішим зі смертних», — додав наш товариш Блок. «Овва! — вигукнув Ніссім Бернар. — Чи міг я сподіватися, що обідатиму з сином мого приятеля? У Парижі я маю знімок вашого батька і силу-силенну листів від нього! Він завжди називав мене «вуйком», а чому — Господь його знає. Що за чудова, чарівна була людина! Пригадую, в Ніцці у мене обідали Сарду, Лабіш, Ож'є…[169]» — «Мольєр, Расін, Корнель», — іронічно додав Блок старший, а завершив список син: «Плавт, Менандр, Калідаса[170]». Пан Ніссім Бернар, допечений до живого, урвав розповідь і, позбавляючи себе неабиякої втіхи, стоїчно німував до кінця обіду.