![Вогонь для Вогнедана [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогонь для Вогнедана [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогонь для Вогнедана [uk]». Краткое содержание книги:
Про те, що дух дійсно не вмирає, оповідається в романі «Вогонь для Вогнедана» Правитель Вогнедан, нащадок прибульців — дивних загинув у боротьбі з завойовниками. Але його невпокорений дух втілився в його нащадка, княжича Чорногори, однієї з найвіддаленіших південних провінцій Великої та Могутньої Імперії Півночі. Страшні спогади з минулого життя загартовують волю молодого шляхтича і підказують йому можливість врятувати свій народ з пазурів Імперії…
— Дано, — шепоче, — один лише поцілунок… На згадку…
— Кохати ту
Яка тебе не любить —
Безглуздіше,
ніж числа на воді виводити,
рахуючи що-небудь, — шепоче «Дана», прикриваючись шовковим шарфом — оберегом.
— Яке холодне і жорстоке серце! — вигукує, не стримавшись Вовчур, і зо сміхом щезає «Дана» в якомусь завулку.
Утік Вогнедан від закоханого Вовчура і наштовхнувся на компанію ішторнійських гостей, що зібралися за столиками біля «Срібної Ложки».
Ішторнійці люди суворі і побожні. Не люблять вони язичницьких гулянь, хоча знає Вогнедан, що і у них збереглися подібні карнавали. Тільки тим суворіший піст утримують потім сусіди з-за гір, чим більше пережили веселощів.
Але тут не Ішторн, нині перемир’я, і аж ноги ходором ходять у заїжджих торговців та кавалерів, так їм хочеться до загального танку.
А тут ще виринула з завулка красуня в чоловічому вбранні… Навіть шовковий шарфик, тінь запинала, не може приховати її дивної вроди.
І ось уже рішуче підводиться зі стільчика молодий кавалер — ішторнієць. Їде він до Данаділу з торговим обозом, де служить яко охоронець. Бідним є кавалер, але відважним і сповненим сподівань на майбутнє. Ну, і певним своєї вроди, ясна річ.
Але ж як пояснити красуні, що він, кавалер Кантар, одразу покохав її сині очі? Як підбити зогрішити в цю ніч поганського гульбища? За нічку з цією панною ладен покутувати палкий кавалер весь наступний рік…
Іде кавалер назирці за панною, чудується, чого це вона гуляє сама і при зброї… А, ну це, напевне, задля маскаради… Костюм такий у панни. І зброя, напевне, несправжня… Але ж як оповісти їй про свої почуття? Панна не знає ішторнійської, а він, Кантар, місцевої говірки. Моанську мову трохи опанував кавалер за роки служби в Торговому Домі Золота, товари якого він мусить охороняти, але чи знає ту мову панночка?
— Я… діво…вас любити, — заникується Кантар, — я…я вас хотіти… Любощі… Зараз… Ціна велика…
— О, я ціную такі гарячі почуття, — оксамитним низьким голосом раптово озивається панна. Чистісінькою ішторнійською мовою, — але я не кохаюся за платню…
— Панно! — зраділо вигукує Кантар, — я можу подарувати вам таку ніч любові, що згадка про неї буде зігрівати нас обох в розлуці!
— Поштивий кавалере, — мурчить панна, — чи не оповідали вам, що чорногорські діви не змішують своєї крові з іноземцями?
Кантар про таке чував. У Боговладі, де кавалер часто бував у справах, він мав коханку, але то була просто собі дівчина. З Персикового передмістя…Навіть не з місцевого люду. Тим більше він хотів би підбити на гріх чорногорську красуню. Говорять панотці з Духовного Ордену, що кров диявола в жилах гостровухих горян… Вушок панни не бачить кавалер, але нехай… Нехай… Відмолиться…
— Але ж прекрасна панно! — благає кавалер, — я потонув у ваших очах… Я заберу вас до Ішторну! Я…я з вами одружуся! Ви ж мейдистка, хоч і єретичка… Але святий Кілені…
— Я язичниця, — зловісно шепоче панна, — я щотижня славлю Давніх Богів на гірському капищі…
У Кантара перехопило подих, але він не відстає. Відьма… Справжня гірська відьма… Але ж які очі, Боже мій… Святий Кілені, коли його спокушала дияволиця, теж спершу не устояв…
— Моя панно, — розпочинає він знову, — я ладен оповісти вам про принади істинної віри… І одружитися з вами опісля введення у закон. Мій рід кавалерів Дінатто один з найдавніших у Ішторнійській Імперії… Щоправда ми трохи збідніли, але… Ми з вами поїдемо в колонії… На Ватейлу… На Острови… Я вислужу собі плантацію й маєток! У нас будуть сотні чорних рабів і тисячі червінців…
Кавалер цієї миті сам вірить у те, що каже. Бо сміється панна дивним сміхом. Дзвінким і зловісним водночас.
— Поштивий кавалере, — шепоче, — лише в одному випадку може покохати іноземця чорногорська діва — коли він переміг її у бою… Ви маєте шпагу, шановний пане Дінатто?
— Кантар, — говорить кавалер, — просто Кантар… Звісно я маю шпагу… Ішторнійський дворянин завжди її має при боці. Але ж битися з…з вами?
— Просто тут і зараз, — шепоче панна, — спробуйте перемогти мене…
Кантару здається, що він зрозумів… Панна хоче, аби її перемогли… Збройно… Ну, тут і звичаї… Але ж відмовитись… Ніяк не можна відмовитись…
А панна вже зав’язала коси ззаду і видобула зброю. Ледь вигнутий старовинний меч.
— До бою! — наказує гостро, — ставайте!
Вже через кілька хвилин втямив кавалер, що даремні його сподівання. У панночки важка рука і чоловіча сила удару. А вміння просто таки нелюдське. Вже ледве відбиває Кантар її напад, коли раптом у завулку з’являється ще хтось. І цей чоловік на бігу видобуває зброю.