Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»
- ISBN: 966-538-174-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти». Краткое содержание книги:
У первісному варіянті ці твори не перевидавалися. Книжка адресована всім шанувальникам українського красного письменства.
— Як Данилюк відійде, то не знаю, чи зможуть вони давати концерти, — додав ще Мірош, а Оля запитала на додаток:
— Куди він іде?
— По першім від'їжджає до Відня.
Це було все. Щось упало з висот на землю, ніби вигасла зоря і стануло навпоперек Дарчиної дороги. Не зачепило її, не зранило і не буде боліти, але вже заважає. Луска з серця яблука теж не болить між зубами, а проте стерпіти її не можна.
Роздягаючись до вечірньої руханки, Дарка з окликом пригадала собі щось:
— Mater Dei![86] Та ж я ще додому не написала, що я втікла з Бухаресту!… Не знаю, що мої на це скажуть…
— Напиши „старим", що новий уряд буде виплачувати всі залеглі платні і цим відразу прихилиш їх серце.
Дарка, не вичувши насміху, признала в душі, що ця вістка повинна бути для батьків дійсно радісна. Але писати того вечора листа додому не було під силу. Чула, як еманує ще з неї гаряча атмосфера зборів. Схильна до самоаналізи і майже нездібна поверховно сприймати життєві явища, Дарка поволі виплекала в собі рідку людську прикмету: вміти дивитись на себе очима особи незаінтересованої.
І тепер здавала собі справу з того, що для неї особисто чомусь важнішим від того сутнього, що обговорювали на зборах (чи Козачок, часом, не позує трохи?), стало саме її індивідуальне захоплення. Впало це на неї раптовим золотим дощем так, що віддихнути не було часу. Це було щось, чого вона досі майже не переживала: до тої міри забутись в пориві захоплення, щоб аж почати прилюдно співати! Вона, що своєї немузикальности соромилась, як інші — бородавки на носі, і ніколи не могла погодитись з цією органічною хибою одного зі своїх змислів.
Ні! Це була прекрасна хвилина. Чи не скоїлося в тій хвилині з нею щось нове, ніби почула рух незнаної досі правди у своїм лоні? Чи не було так досі, що кожне захоплення, кожна хвилина екстази, кожна молитва душі мали своє джерело в чомусь чисто особистім? І раптово з'являється щось, що викидає її далеко поза орбіту її егоїстичних справ і одурманює її так, що вона на мент перестає бути собою. „Боже, — думає, мило спантеличена, — та ж могти електризуватись чимось, що не стоїть в ніякому зв'язку з нашими егоїстичними мріями, — це один із ключів до безсмертности людської душі!
В ухах бриніла якась хаотична музика. Звуки, ніби малі, світляні нетлі, налітали з усіх сторін, обсідали думки і паралізували кожний їх рух.
— In sufletul mau repit de tine…[87] — співала з серцем Ліда за дверима. На першім поверсі немилосердно плакала дитина.
Дарка, не маючи волі обігнатись від настирливих звуків хаотичної музики, поволі заснула, вколисана ними. Того вечора забула накрутити свій ручний годинник. Десь біля півночі перестало битись його металеве серце.
III
Дарка якийсь час пізніше любила покликуватись: „Це було в тому часі, як я пізнала Зою Тимішеву".
Сам акт знайомства записався чітко на тлі часу події, якій Дарка надавала особливий зміст.
„Це було в тому часі, як я пізнала Зою", — ніби з тим ментом зазначилась нова границя в Дарчиному житті.
Раз, у Бухаресті, Дарка була свідком, як один сноб сказав:
— Це приблизно було в тому часі, як я їздив зі Штравсом до Абації…
Очевидно, що в цім випадку остемпльований датою час, що мав ніби тут бути найважнішим, послужив тільки за підрядне тло до того, щоб на нім розгорнути сам факт знайомства сноба з великою музичною особистістю.
У Дарки зі Зоєю, товаришкою з романістики і жінкою „російського" танцюриста, це мало інтимніше значення.
Зустрівши Зою, Дарка якось майже рівночасно збагатилась на одне пізнання більше: в людині є чимало вроджених, тобто дідичних чи згори природою накинених нахилів, яких вона доти несвідома, доки не побачить припадком рефлексу їх у когось з-поза себе. В той припадковий спосіб, освітлені рефлексом чужої душі, люди віднаходять нагло в собі нахил до пластичного мистецтва чи любов до музики, яких вони досі не відчували, хоч носили їх у собі від першого дня свого життя.
Так само, завдяки появі Зої Тимішевої, Дарка відкрила в собі схильність до фантастичного елементу, до поетизування не настроїв, а самого щоденного життя.
Досі Дарка сама себе і всі її знайомі уважали за велику реалістку, зі здоровим господарсько-практичним змислом.
— Як в'язати собі голову, то тільки з такою, як Поповичівна, — казали не раз Дарчині товариші, що залюблені в дівчата „не для подружжя", дивились на нього, як на конечне зло, яке, як лисина, скорше чи пізніше мусить впасти на голову, і тільки вибранці охороняться перед нею (і то часто перукою!). Зою Тимішеву пізнала Дарка на викладі професора-романіста Аврелія Анджилеску. Цей сивавий пан з безсмертним червоним гвоздиком у бутоньєрці і подиву гідною еластичністю в ході і мові був такий симпатичний і недбалий там, де йшло про шаблон порядку, що йому єдиному студенти-українці вибачали його румунство (з яким він, зрештою, ніколи не виїздив). Одне слово, професор Анджилеску належав до людей, що їх іноді кидає природа на життєвий ринок для реклами власної продукції. До того ж Дарка мала окрему причину відчувати симпатію до професора Анджилеску. Приїхавши з Бухаресту, настрашилась надобре, як довідалась між товаришами, що на семінарі французької мови нема ні одного вільного місця.
86
Мати Божа (лат.).
87
Мов душа ридає за тобою (рум.).