Листя землі. Том 1

Утішав його Кузьма, син Семирозума, на посад вітряка присівши: «Кожному своє у цій жисті, Саво Савовичу, як кому на роду його написано. Вершиш ти діла світові, хундамент для щастя людяцького, завтрашнього, муруючи. А я, наче жук, у гною та землі риюся. Тольки й просвітку мені, як осюди, під небеса світлі, зійду, вітру весняного вхоплю у груди і крила вітряка у мріях своїх побачу». І так вони розмовляли, душа в душу, доки й день не догорів. І допитувався Сава Малаха у совісті своєї, чи правильно він досі жив. І розказував він про себе Кузьмі Терпилу: «Не тобі, Кузьмо Несторовичу, розказувать, як ми виростали, не хужєй мого знаєш. Виростали ми, як бур'ян коло тину. Під піччю — кури, біля печі — поросята, коло лежанки, на соломі, телятко та ягнята, а ми, дрібна дєтва, на печі, влипаємо худорбою своєю у теплий черінь. А тади попав я в ремесленне. Тут уже мені стало лучшенько. Послєй, аж до служби воєнної, робив я у селищі Мньові, на лозовій фабриці. Тут я уже наївся і сяк-так приодягся, у штани матерчаті вбравсь і в чоботи юхтові взувся. Тут я уже ночами, хазяйці за гас доплачуючи, книжки почитував, а книжки мені давали соціал-демократи мньовські, вони на мене око поклали, і я до них душею тулився. Було у мене з дєтства гостре відчуття правди і справедливості, а книжки ще гострішим його зробили. Уже я крізь написане в книжках на жисть навколишню дивився, упевненим будучи, що тольки в справедливості й рівності люди жить мають.

І ось привозять нас, новобранців, у вагоні воєнному аж на Далекий Схід. Казарма тюрмою видалася. «Попал служить я в край Амурский, далеко от родиньї своей», — співали старі солдати голосами заупокійними. І знущалися з новобранців, як хотіли. Вельми ж ті, хто в дрібні начальнички вислужився. Кожен єфрейтор вимагав йому честь оддавать, хоч сотий раз повз нього ідеш. А болєй усього зачепило мене, калі єфрейтори та унтер-офіцери стали вимагать од молодих солдат грошей на горілку. Звалися ті гроші — вівсяні. Хто їх не давав, тому — позачергові наряди, або ходи увесь день по плацу гусиним кроком. Або — виводить тебе із строю, командує: «Руки на бег!» — і ганяє до семи потів. Дехто не витримував знущання, рубав собі пальці на руках, потрапляв до дисциплінарного батальйону, а одтуль уже одна дорога була — у могилу. І душа моя, прагнучи правди й справедливості, збунтувалася. А командував відділенням землячок наш, єфрейтор Бандурка. Йон особливо лютував, якщо не мав потяжки з молодого солдата. Якось в обідню перерву підходжу я до нього і кажу: «Пане начальнику, хіба можна так знущатися над людьми? Нам з вами і після служби на одній землі жити, мо', і зустрітися вам прийдеться з тими, по кому ви так топчетеся тепер…» Йон і на лиці перемінився: «Для початку, земляче, як ти такий розумний, — два наряди поза чергою! Може, навчишся розмовляти з начальником». З того дня й почалися мої ходіння по муках, заради справедливості… Серед ночі підняв мене і ще одного, сіренького, черговий по роті, показав на восьмивідерне цебро, з вушками, а в ті вушка вставлялася палиця. І побрели ми по воду для роти, а вода — під сопкою. До ранку носили ми водицю на гору. А коли рота вмилася, давай виносити брудну та чистити вбиральню. Ще я тих двох нарядів не одробив, а вже мені — нових три: не так честь оддав фельдфебелю. А яни, нижчі чини, одне одного, понятно, підтримували. І пішло: що не деньок — то нові наряди. Уже нема куди тих нарядів дівать. Рядові мені потайки співчували, а заступитися — хто заступиться, кожному своя сорочка ближче до тіла. Хто довшей служив, підходив, радив: «Бачиш, Малаха, як за твою справедливість із тебе три шкури деруть? Дай їм на горілку, вони і відстануть». А я — на своєму стояв, такий уже у мене норов: «Нікого у жисті своїй не підкупляв і принижувать себе підкупом не збираюся».