Людина без властивостей. Том II

Ці останні переміни сталися так незалежно від нього, що вразили навіть його самого. Вальтер не помітив, як його думки обернулися на мрії і в образах та картинах з неймовірною швидкістю відлітали кудись далеко-далеко. Він підвів погляд і побачив обличчя своєї молодої дружини, все ще спотворене відразою. Почувався він дуже невпевнено. Пригадав, що мав намір докладно пояснити якийсь свій докір; рот його був усе ще роззявлений. Але Вальтер не знав, скільки часу відтоді минуло — кілька хвилин, кілька секунд чи лише тисячна частка секунди? Душу йому гріла квола гордість; так буває, коли після крижаної купелі по шкірі пробігає якийсь незбагненний мороз, промовляючи щось на кшталт: «Погляньте, на що я здатний!» Але не менш посоромленим почувався він тієї самої хвилини й оцим виверженням чогось потаємного, прихованого; адже недавно ще він хотів вести мову про те, що в духовному сенсі упорядкованість, самовладання й задоволеність собою в широкому світі — все це посідає куди вище місце, ніж відхилення від норм, і ось уже його переконання лежали корінням догори, і їх накривала лава з вулкана життя. Тому найгострішим його відчуттям після пробудження був, по суті, жах. Вальтер не мав сумніву, що його очікує щось жахливе. Розумного пояснення цей страх не мав; міркуючи почасти ще образами, Вальтер просто уявляв собі, що Клариса й Ульріх намагаються вирвати його з його образу. Він зібрався з думками, щоб розігнати цей сон наяву, й хотів сказати що-небудь таке, після чого можна було б розважливо повести далі розмову, паралізовану його гарячковістю; у нього вже навіть крутилося щось на язику, але здогад, що слова його припізнилися, що тим часом уже сказано й сталося інше, а він про це й не знає, — цей здогад стримав Вальтера, й раптом він, мовби наздоганяючи час, почув, як Клариса промовила до нього: