Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

Дивно, як тутешня тиша, спокій і пишність сусідять із найнебезпечнішим місцем у світі — кордоном. Втім, межі більше не існує, а тиша і спокій, як добре було відомо Зедду, мали зовсім не природні причини. Це було справою рук тієї жінки, яка саме в цей момент вилаялася так, що здатна була б увігнати у краску сандаріанського гусара.

Одного разу Зедд був свідком того, як один з цих гусарів вилаяв свою королеву, чим, природно, довів її до глибокої непритомності. Нагородою йому, зрозуміло, була мотузка. У хлопця знайшлася пара теплих слів і для ката, який у відповідь не підніс йому чарочку, зате запропонував відвести душу в останньому слові, грубо кажучи, в останній лайці. Решта гусар, схоже, вирішили, що це непогана угода.

Що стосується королеви, то вона так і не змогла оговтатися від удару. Всякий раз, побачивши одного зі своїх гусарів, вона так червоніла, що не втрачала свідомість виключно завдяки тому, що її тут же кидалися запекло обмахувати віялами всі ідучі поруч слуги. Королева, ймовірно, з радістю перевішала би весь полк, якби гусари не раз і не два рятували їй не тільки трон, але й життя. Втім, це було давно і зовсім на інший війні.

Зедд з насолодою вдихав на повні груди чисте запашне повітря.

Нахилившись, він підібрав засохлу дику троянду і перетворив її в свіжий бутон, який щойно розпустився. Жовті пелюстки розкрилися, і в повітрі розлився чудовий аромат. Закривши очі, Зедд понюхав квітку і причепив її собі на груди. Поспішати було не варто.

Не можна турбувати чаклунку в такому стані.

Через відкриті двері долинув черговий вибух прокльонів, і той, на чию адресу вони були спрямовані, був нарешті спійманий для екзекуції. Почувся удар, нанесений, по всій ймовірності, обухом сокири, і порушник спокою вилетів в дверний отвір. Маленька, суцільно покрита кістяною бронею тваринка хляпнулась спиною на землю прямо біля ніг чарівника. Вона гарчала і клацала зубами, загрібаючи повітря пазуристими лапами. Ні сокира, ні удар об землю їй, здавалося, анітрохи не пошкодили.

Хват. Мерзенна тварина. Кілька років тому саме через хвата Еді втратила ногу. Ці створіння вхоплювали жертву мертвою хваткою і вгризалися в плоть до самої кістки, а потім починали висмоктувати кров своїм зморшкуватим ротом, усіяним кривими зубами. Позбутися від хвата було неможливо, а по своїй волі він розлучався зі здобиччю, тільки коли смоктати було вже більше нічого.

Що стосується Еді, вона врятувалася тоді лише тим, що відрубала власну ногу. При думці про це Зедда ледь не знудило. Він примірився і з усіх сил копнув перебираючу ногами тварюку. Відлетівши на десяток кроків, хват гепнувся на черево і, трохи повагавшись, незграбно пошкандибав в глиб лісу — шукати здобич поспокійніше.

Зедд подивився на жінку, що стояла на ганку. Вона прискорено дихала і теж підозріло розглядала гостя своїми абсолютно білими очима. Плаття її, того ж кольору, що і балахон Зедда, було розшите жовтими та червоними намистинками, що утворювали хитромудрі фігури — стародавні символи чаклунського дару. Незважаючи на похмуре обличчя, вона була дуже красива.

В руках її як і раніше була сокира, і Зедд розсудливо вирішив поки не поспішати.

— Не варто загравати з хватами, Еді. Хіба ти забула, як колись позбулася ноги? — Він посміхнувся своєю самою щирою посмішкою і відчепив від балахона троянду. — Не знайдеться в тебе чогось поїсти? Я вмираю з голоду.

Вона мовчки глянула на нього і, притуливши сокиру до стіни, поцікавилася:

— Навіщо ти бути тут, чарівник?

Зедд ступив на ганок і з театральним поклоном простягнув їй квітку так, наче це був безцінний скарб.

— Я не міг більше залишатися далеко від ваших ніжних ласк, мила пані. — Він посміхнувся самою чарівною зі своїх усмішок.

Еді вивчаюче подивилася на нього.

— Це бути брехнею.

Зедд поперхнувся і подумав, що йому треба б трохи краще відрепетирувати посмішку.

— А що за дивний запах я чую?

Не відводячи від нього погляду, Еді взяла троянду і, встромивши її собі у волосся, стала ще красивішою.

— Це бути суп.

Вона взяла його руки в свої. Долоні її були м'якими, а зап'ястя — тонкими.

Слабка усмішка осяяла її обличчя.

— Це бути добре — бачити тебе знову, Зедд. Був час, коли я боялася, що ми вже не зустрітися. Я провела чимало безсонних ночей, думати про долю, яка спіткає всіх нас, якщо ти потерпиш невдачу. Але прийшла зима, світ залишився колишнім, і я зрозуміла, що ти переміг.

Збентежений тим, що його найкраща усмішка не здобула її прихильності, Зедд відповів обережно: