![Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/6/0/6/opovistki-z-meekhanskogo-prikordonnya-pivnich-pivden-uk-download.jpg)
Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]
- Автор: Вегнер Роберт М.
- Серия: Оповістки з Меекханського прикордоння #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Рідна Мова
- ISBN: 978-966-917-387-4
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]». Краткое содержание книги:
Десь за півроку після виїзду Йатеха, коли плітки вже почали опановувати розуми, Веґрела запросила її на розмову. Найголовніша жінка в роду запропонувала їй, щоб Деана поїхала до сусідньої афрааґри, до далеких родичів. Ох, як же вона тоді розлютилася. Гордість кипіла в ній як вода в казані, і саме через гордість вона відмовилася від цієї пропозиції, що йшла від щирого серця. Це ж був її дім, і її не викине звідси ніяка приблуда, яка пролізла в милість першого з роду х’Леннс. Вона і надалі пам’ятала смутну посмішку тітки. Старша жінка знала, як сильно отрута пліток може змінювати серця й розуми.
За кілька місяців її попросили, щоб вона перейняла обов’язки Піснярки Пам’яті. У кожному роді було кілька таких осіб, які запам’ятовували, переписували та переказували історію родини та племені. Вона мала навчати дітей про минуле, щоб ті мали з того науку на майбутнє. На той час окріп її гордості вже вистиг, і вона без слова спротиву взяла на себе обов’язки, які зазвичай були уділом старих удів чи воїнів, скалічених у битвах. Відтоді вона проводила дні за вдосконаленням мистецтва володіння шаблями та в поглибленні знань про історію племені іссарам.
І намагалася не потрапляти на очі іншим.
Вона увійшла до своєї спальні й сіла на ліжку. За останні дві години в її житті сталося більше, ніж за попередні два роки. Вона роздумувала, чи наважилася б протистояти цій жінці, якби не повернення брата. Напевне, ні, її гордощі та гнів уже вистигли до кімнатної температури. Вона глянула на шаблі в білих піхвах, що висіли на стіні. З іншого боку, може, в холодній люті, з якою вона вдосконалювала володіння тальгерами, було щось більше, ніж просто розпачлива потреба підвищити власне значення. Вона стиснула уста у вузеньку лінію. Кров Нейси! Її мати пожертвувала очами, щоб бути біля коханого чоловіка. Дочка Ентоель-леа-Акос не може провести решту свого життя, ховаючись під найближчим каменем від звуку кроків Ленґани х’Леннс.
Вона усміхнулася цій думці. Що б там не сталося на півночі, добре, що Йатех повернувся додому.
* * *
Ті слова ранили його сильніше, ніж він готовий був визнати.
Думка про те, що Йатех міг сприймати роман з Ісанель так само, як і всі інші пригоди, що дівчина, яка народилася від кращої крові Півдня, була для нього лише дикункою та іграшкою, можливістю зняти напругу, що він зв’язався з нею лише тому, що вона опинилася під рукою, — все це вдарило його в найвразливіше місце. Він стиснув кулаки так, що аж побіліли суглоби та вишкірив зуби в німій гримасі.
— Бачиш, — шепіт жінки заморожував аж до мозку кісток, немов струмінь крижаної води, що ллється за комір, — у нас є дещо спільне. Гордощі за рід та кров — це те, що нас поєднує, хоча все інше — розділяє. Ти не розумієш іссарам, не можеш зрозуміти, ким ми стали за всі ці століття. Ми дивимося на те, що нас оточує, як на щось тимчасове, як на пейзаж, який ти бачиш у віконце фургону. Для нас неважливо, які там виникають імперії, династії та царства, — усе це пил. В історії світу ще не було царства, яке б залишалося незмінним тисячу років, перебуваючи на вершині могутності довше, ніж три-чотири покоління. Потім завжди виявляється, що гіганти народжують карликів і що країни занепадають.
Ми існуємо далі, бо ми мусимо. Тому що Брами Дому Сну для нас зачинені. Коли я помру, моя душа не потрапить до рук Матері, яка зможе оцінити її вагу та чистоту. Ми віримо… ні, ми знаємо, що в нас лише одна душа, одна спільна душа для цілого племені. Таке Наше покарання. Коли боги, що вижили в битвах, зібралися, щоб засудити наш народ, то визначили саме таку спокуту. Після смерті ми не йдемо до Дому Сну, не зазнаємо спокою, а повертаємося до однієї спільної душі племені. Кожна дитина в момент, коли їй дають ім’я, отримує шматочок тієї душі, і в ньому буде записане все її життя. Після смерті той фрагмент повертається до спільноти, де очікуватиме спокутування. Якщо я втрачу цей шматочок загальної душі, якщо хтось побачить моє обличчя — я ослаблю плем’я, ослаблю душу. Якщо душа згине, ми зникнемо назавжди. Тож для нас немає іншого шляху.