Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

— Нахабні слова, незнайомко.

Вона зняла долоні з руків’їв шабель. Може, й не стане битися.

— Чому? Бо я не схожа на вражену величчю твоєї Імперії? Ми живемо в цих горах три з половиною тисячі років. Ми бачили, як на півночі виникають і зникають царства. Караги були темношкірими й темноволосими, будували міста, оточені земляними валами, та везли товари дорогами з кедрових колод. Ми часто билися з ними, але це було ще до того, як ми почали закривати обличчя, коли ми намагалися обдурити прокляття і створювали міста на рівнинах за горами. Не дивися так, колись ми мали кам’яні міста та поселення звідси аж до Реннанського плато. Частина наших родичів не захотіла відбути спокути, намагалася обдурити долю. Виправляючи їхні помилки, ми майже зрівнялися із жорстокістю темних років. Це тоді Гаруді повів воїнів із пустельних племен проти наших загублених братів і врятував їхні душі.

— Вирізавши всіх? Спустошивши їхні міста? Незнайомко, кожним словом ти підтверджуєш мою думку про твоє плем’я.

Вона стенула плечима.

— Гаруді дав нам закони разом із оцим найважливішим, — вона торкнулася рукою екхаару. — Тим, який охороняє нас від розчинення в нових і нових хвилях міграцій народів. Завдяки йому ми будемо тут, коли від вашої Імперії залишаться лише пил і жменька легенд.

— Як на мене…

— Мене не цікавить твоя думка, — гнівно просичала вона. — Ти слухаєш, але не чуєш, киваєш, але не розумієш. Я намагаюся розповісти тобі, як воно — народитися та виховатися серед іссарам. Рости, слухаючи розповіді про Війни Богів не просто як казки, цікавенькі історії на ніч, але як істини, що переказують із покоління в покоління ті, хто там був. Хто бачив перше прибуття, хто дивився, як зверхність, пиха та відсутність розуміння призвели до сварок, а сварки — до війни. Хто був свідками зради й вірності, падінь та злетів, гніву та милосердя. Дитиною ти засинаєш, вислухавши кілька таких розповідей, а прокидаючись — ти впевнена, що вони вросли у твою душу. Перш ніж тобі виповниться шість років, ти відбуваєш покуту за Зраду Вирконна, постишся, щоби вшанувати Смерть Лайни, медитуєш, аби зрозуміти, що схилило Френдаля з Ґанн до того, щоб прийняти бік ворога. Кожні п’ять років наші жінки виходять у пустелю, щоб посипати голови порохом, повторюючи танець Кве’ннеї, — той, яким вона обдарувала світ після втрати свого ваанн. Ми досі не знаємо, ким чи чим воно було, те ваанн, але побачивши той танець, наші предки зрозуміли, що якими різними ми не були б, біль та страждання — однакові. Вони об’єднують. Ми пам’ятаємо і страждання Реаґвира, який дозволив шалу битви огорнути себе й не прийшов на допомогу Кай’лл. Біль від її втрати майже звів його з розуму. Нам довелося встати проти нього зі зброєю в руках, аби стримати від знищення цілого континенту.