Зорі в твоїх долонях
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зорі в твоїх долонях». Краткое содержание книги:
Випадкова зустрiч приводить головного героя у табiр заколотникiв. Режим iнопланетних загарбникiв, який, здавалося, житиме вiчно, раптом починає трiщати по швах... Та навiть сили добра, що мають урештi-решт перемогти, виявляються не такими вже й добрими. А сили зла — не такими вже й злими. Iнакше кажучи, все, як у нашому життi. Бо це книжка про нас iз вами. I до дiдька космольоти та просторовi переходи.
Адже Вiчнiсть насправдi у наших руках. Просто у жменях.
Я пригадала, як учора „обробляла“ Олега Рахманова, і мені стало соромно. Дурненька, пишалася тим, що так вправно підловила його на гачок, а виявляється, він просто грався зі мною…
— То Олег від самого початку знав, хто я?
— Ні, він якраз не знав. І досі не знає. Правда про вас відома лише мені, Вейдеру, Ані та ще кільком нашим товаришам. Що ж до Олега, то ми не стали вводити його в курс справи. Аня лише порадила йому зайнятися тобою — мовляв, Вейдер дещо довідався про твою діяльність на Аррані і було б непогано залучити тебе на наш бік. — Павло слабко всміхнувся. — Тож не хвилюйся, Рашель, Олег тебе не дурив. Він сам учора панікував, що ти так легко його розкусила.
Його слова трохи втішили мене, і я вже не почувалася повнісінькою ідіоткою…
— Зате Аня мене дурила, — похмуро зазначила Естер. — А я нічого не запідозрила.
— Ну, ви з нею одного пір’я птахи. Аня каже, що якби вона не знала, що ти підсадна качка, то без вагань повірила б твоїй леґенді.
— Стривай, Павле! — зібравшись з думками, промовила я. — Усе це… дуже й дуже дивно. Ви викрили нас і вирішили погратися з нами, пустивши в свою орґанізацію. Тут усе зрозуміло, все лоґічно. Але навіщо ти розказуєш про це? Ти ж псуєш всю вашу гру.
— Тому й розказую, щоб її зіпсувати. Це не моя гра, це гра Вейдера і компанії. Їхній план від самого початку мені не подобався, він надто ризикований і може призвести до прямо протилежних наслідків, ніж вони розраховують. Проте я бачив, що їх не переконаєш, і вирішив таємно від них зіграти по-своєму.
— А вони не здогадаються про твій задум? — запитала Естер. — Я помітила, що Аня була незадоволена, коли ти захотів поговорити з нами без неї. Вона може щось запідозрити.
— Не запідозрить. Аня лише вдавала незадоволення, а насправді ця наша розмова була спланована наперед. Її мета — постати перед вами таким собі добродушним романтиком-демократом, який мріє про встановлення конституційної монархії, але не здатний на якісь рішучі дії, тим більше — на державний заколот. А надалі вас мали поступово переконати, що й уся наша орґанізація, попри її розгалуженість і ретельну конспірацію, не є серйозною силою.
Я похитала головою.
— Наші не повірять.
— Твоя правда, — погодився цісаревич, діставши нову сиґарету. — Я теж так думаю.
— Тому ти вирішив відкрити нам свої карти? Хочеш вступити в контакт з нашим керівництвом?
Павло відповів не відразу. Якийсь час він дивився кудись удалечінь поверх наших голів, а на його обличчі застиг похмурий вираз.
— Я хочу свободи для своєї країни. Свободи від будь-якого гніту, зовнішнього і внутрішнього. Я хочу, щоб мій народ жив гідно, як і решта людства, не боячись ні волохатих виродків звідти, — Павло ткнув незапаленою сиґаретою у стемніле небо, — ні тутешніх покидьків з оточення моїх батька й дядька. Коли ваші війська зазнали в нашій системі поразки, мені ще не було чотирнадцяти. Для мене це стало траґедією. Я так вірив, так сподівався, що ми нарешті отримаємо свободу, але… ви пішли, ви кинули нас. Ні, я не звинувачую вас, я розумію, що ви зробили все можливе. Винуватий народ Новоросії, який не підняв масового повстання, щоб підтримати ваше вторгнення; винен мій батько, який виявився безхребетним слизняком і закликав людей до покірливості. Зараз багато говорять, що він учинив так під загрозою розправи, мало не під дулом пістолета… Дурниці! Ніхто йому не погрожував, він просто злякався — як і весь наш народ.
Цісаревич нервово запалив сиґарету, зробив дуже глибоку затяжку й закашлявся.
— Атож, народ, — гірко провадив він. — Гарний народ, що не сміє виступити проти ворога без государевого дозволу. Ми зганьбилися перед усім людством, ми по вуха в лай… у багнюці. Тепер нам доведеться довго від неї відмиватися. — Павло махнув рукою. — Та це вже сантименти. Після тих подій я зрозумів, що нашій країні треба все міняти — згори донизу, бо інакше ми ніколи не станемо вільними. А якщо й отримаємо колись свободу, то як подачку, не заслуживши її, а це буде ще принизливіше. Отож я почав шукати зв’язку з вашими аґентами. Це було дуже важко, я згаяв понад сім місяців, аж врешті-решт вийшов на одну людину, що влаштувала мені зустріч з представником ґаллійської розвідки.
— Так, знаю про це, — сказала я. — Тоді наше керівництво визнало твою пропозицію неприйнятною.
— Якщо називати речі своїми іменами, то від мене просто відмахнулись, як від набридливої мухи. Вирішили, що я властолюбний хлопчисько, якому до нестерпу хотілося заволодіти батьківською короною. А мені не вдалося переконати їх у своїй щирості. На тому все й скінчилося. Ваші негайно перетасували всю аґентурну мережу — як то кажуть, обрубали кінці й поховали їх у воду, — і я вже не мав можливості зв’язатися з вами.