Твори у 12 томах. Том 05
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #5
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Максим Рыльский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 05». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До п’ятого тому ввійшли оповідання із збірок: «Любов до життя» (Нью-Йорк, 1907), «Пошитий у дурні» (Нью-Йорк, 1910), «Коли боги сміються» (НЬЮ-ЙОРК, 1911), «Південноморські оповідання» (Нью-Йорк, 1911, друкується повністю) та «Син сонця» (Нью-Йорк, 1912, друкується повністю). Оповідання «Золоті маківки» взято із збірки статей «Революція» (Нью-Йорк, 1910).
Решта тубільців опитувалися сісти на перекинутого човна. Я кричав, лаявся, ударив кулаком ближчого з них, — але дарма. Вони з жаху стратили розум і лізли на човна, ні на що не зважаючи, хоч човен навряд чи міг утримати хоч одного. Він став сторч, потім перекинувся, і тубільці знов опинились у воді.
Тоді я поплив до шхуни, надіючись, що човен, посланий звідти, врятує мене. Один із тубільців — за мною; мовчки пливли ми поруч, часом занурюючи обличчя в воду, щоб побачити, де акули. Коло човна знову почулись крики, — отже, загинув ще один. Придивляючись пильно в воду, я помітив величезну акулу, що тінню промайнула, як є, піді мною. Була вона завдовжки футів шість. Я добре все роздивився: тубільця, що плив коло мене, вона схопила за поперек і подалася з ним геть. Голова його, плечі та руки піднімалися над водою, і з горла вихоплювався жахливий крик. Так протягла його акула кількасот футів, а потім разом із ним зникла під водою.
Я плив далі, втішаючи себе думкою, що це остання голодна акула. Але незабаром з’явилась іще одна. Чи це була та, перша, чи вона встигла попоїсти деінде, — не знаю. В кожному разі, вона не дуже поспішала. Я вже не міг пливти так хутко, як передніш, бо весь час мусив слідкувати, коли вона почне атаку. Мені, як вона кинулась на мене, пощастило вдарити її обома руками в пащеку; від поштовху я сам насилу втримався на поверхні, але акулу таки відігнав. Потім вона стала знову наближатися до мене, звужуючи круги. В той самий спосіб я й удруге від неї врятувався. Третя атака на зле вийшла і для мене, і для неї. Акула збочила саме, коли я мав ударити її. Шкура її, шорстка, мов папір до шліхтування, обдерла мені руку від ліктя до плеча: на мені як на те була сорочка без рукавів.
Борня та знесилила мене, і я втратив надію врятуватися. До шхуни було ще двісті футів. Я занурив голову в воду, вдивляючись, що наміряється робити акула. Раптом чиєсь темне тіло стало, як тінь, межи мною та хижаком… То був Отоо.
— Пливи до шхуни, пане, — мовив він весело, ніби все те було йому завиграшки. — Я знаю акул. Акула мені брат.
Я послухав його й поволі поплив уперед. Отоо плив поруч, межи мною та акулою, одбиваючи її напади, а мене підбадьорюючи.
— Такелаж на боканцях нікуди не годиться, воші приладновують фали, — сказав він… і пірнув, щоб одбити новий напад.
Шхуна була тепер за яких тридцять футів, а я остаточно стратив силу і майже не міг уже плисти. З палуби кинуто нам линву, та вона не досягала до нас. Акула зрозуміла, що їй не зроблять нічого, і набралася ще більшого зухвальства. Кілька разів вона ледве не вхопила мене, але все наспівав Отоо. Певна річ, сам він любісінько міг урятуватись, та не хотів кидати мене в небезпеці.
— Прощай, Чарлі! Видно, кінець прийшов, — задихаючись, вимовив я, бо відчував, що за мент піду на дно.
Але Отоо засміявся й мовив:
— Я ось покажу тобі нову штуку. Акулі зле доведеться!
Він пірнув за моєю спиною, де акула саме лаштувалася знову кинутись на мене.
— Ліворуч! — гукнув він. — Там линва на воді. Ліворуч, пане! Ліворуч!
Я повернув ліворуч — і наосліп уперед! Я вже сливе знепритомнів. Коли рука моя вхопилась таки за линву, на палубі розітнувся крик. Я повернувся, глянув… Отоо не видко було. Раптом він виринув. Обидві руки йому нижче ліктів були одірвані, із ран била кров.
Отоо! — тихо покликав він, і любов бриніла в йога голосі, любов світилась йому в очах.
Тепер, тільки тепер, в останню хвилину свого життя, назвав він мене цим іменем.
— Прощай, Отоо! — І щез під водою. Мене підняли тим часом на шхуну, і я зомлів у капітана на руках.
Так помер Отоо, — Отоо, що врятував мене замолоду, зробив з мене людину і врятував мене ще раз під кінець. Ми зустрілися з ним у пащеці в урагану, розлучились у пащеці в акули. Між цими подіями лежить сімнадцять літ щирої приязні. З певністю можу сказати, що ніколи ще чорний і білий не приятелювали так вірно, як ми. І коли справді Єговине око всевидюще, то не останнім у царстві його буде Отоо, єдиний поганин з Бора-Бора.
СТРАШНІ СОЛОМОНОВІ ОСТРОВИ