Твори у 12 томах. Том 05
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #5
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Максим Рыльский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 05». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До п’ятого тому ввійшли оповідання із збірок: «Любов до життя» (Нью-Йорк, 1907), «Пошитий у дурні» (Нью-Йорк, 1910), «Коли боги сміються» (НЬЮ-ЙОРК, 1911), «Південноморські оповідання» (Нью-Йорк, 1911, друкується повністю) та «Син сонця» (Нью-Йорк, 1912, друкується повністю). Оповідання «Золоті маківки» взято із збірки статей «Революція» (Нью-Йорк, 1910).
Непомітно для себе я почав вертатися додому раніше. Увечері дощ та вітрюга, і я, гуляючи й п’ючи з товаришами, згадую раз у раз, що там десь сумно стоїть і мокне під манговим деревом мій побратим. Так, це він зробив мене кращим. Але він не був аж надто суворий у питаннях моралі. Він нічого не знав про християнські заповіді. Всі тубільці Бора-Бора були хрещені, лише Отоо зостався в поганстві. Він був справжній матеріаліст, переконаний, що як помре, то таки назавжди. Він вірив тільки в чесну гру. Шахрайство він мав чи не за такий самий злочин, як і жорстоке вбивство, — і, може, навіть убивцю радше ладен був пошанувати, ніж дрібного злодіячку.
Щодо мене, то він завжди був проти таких вчинків, які могли б мені пошкодити. Грати — чому ні? Він сам був дуже охочий до гри, але вважав, що сидіти за картами допізна шкідливо. Не раз бачив він, як люди, не дбавши про своє здоров’я, помирали з лихоманки. Не від того був він також, щоб хильнути під вогку й холодну годину одну-другу чарку. Але він пересвідчився, що, п’ючи, треба знати міру. Доводилось-бо йому постерігати випадки, як люди, що надуживали алкоголь, гинули або ставали на ціле життя каліками.
Отоо завжди піклувався, щоб мені добре жилося. Він дбав про мою майбутність і снував про неї різні плани запальніше й зацікавленіше, ніж я сам. Спершу мені й на думку не опадало, наскільки можуть його обходити мої справи, — і він мусив сам угадувати, що я збираюся робити і в яке хочу встряти діло. Так було в Папіїті, коли я вагався, чи пристати мені до компанії з одним непевним чоловічком, моїм таки земляком, що розпочав ризикований гендель з гуаном. Звичайно, я не знав тоді, що він шахрай, не знав цього й жоден білий на Папіїті. Отоо теж не знав, але, бачивши, що ми з тим чолов’ягою починаємо товаришувати, на свою руч рознюхав усе, хоч я й не просив його. На Таїті буває багато моряків-тубільців з різних країв. Отоо, тільки-но здогадуючись, що там щось не так, терся серед них доти, доки не зібрав цілком певних доказів на потвердження своєї підозри. Ну й історія була з тим Рендольфом Вотерсом! Отоо розповів мені все, а я не вірив. Проте коли я взявся як слід до Вотерса, він без зайвих балачок першим таки пароплавом утік в Окленд.
Мушу признатись: я спершу гнівався на Отоо, що він пхає носа до моїх справ. Але, — в цьому не було сумніву, — дбав він не про свою користь. До того ж незабаром я пересвідчився, що то за мудра була і обачна людина. Очі його все пильнували моєї вигоди й зиску, — а були вони напрочуд бистрі та проникливі. Кінець кінцем став він мені за повсякчасного порадника, справи мої зробилися йому краще відомі, ніж мені самому, — і він ближче, ніж я, брав їх до серця. Я був молодий, власні інтереси мені раз у раз голови не держались, і романтика та пригоди переважували в мені жадобу грошей і потяг до спокійного життя. На щастя, знайшлась людина, що клопоталась про мій добробут. Коли б не Отоо, я б давно загинув, — це річ безперечна.
Багато є тому прикладів, — дозвольте з-поміж них навести один. Ще перед тим, як приїхати на Паумоту по перли, я мав деякий досвід у вербуванні та найманні тубільних робітників. Коли ми з Отоо опинилися на березі в Самоа без роботи й грошей — достоту сіли на мілину, — то мені пощастило стати за наймача на одному бригові. Той самий бриг узяв за матроса й Отоо. Відтоді на різних кораблях ми років шість їздили по найдикіших закутнях Меланезії. Як вивозять мене було човном на берег, Отоо так і дивиться, щоб сісти в той човен загребним. Коли вербівник сходить на берег, його човен залишається близько, з гребцями на веслах, а другий човен, вартовий, звичайно зупиняється напоготові футів за кількасот від берега. Отже, я стромляв у пісок стернову жердину і сходив зі своїм крамом на суходіл, а Отоо зараз же пересідав туди, де лежав накритий брезентом вінчестер. Решта матросів мала снайдерівські рушниці, також заховані під брезентом. Я вмовляв та заохочував кучерявих канібалів найнятися на плантації в Квінсленді, а Отоо тим часом пильнував моєї безпеки. І не раз його тихий вигук остерігав мене, що дикуни задумують щось недобре, якийсь підступ. Інколи давав таку пересторогу несподіваний постріл із рушниці, що збивав з ніг котрогось тубільця. Тоді я кидався до човна, і рука Отоо помагала мені в нього вскочити. Пам’ятаю, що якось, за служби нашої на «Санта-Анні», тільки човен наш підплив до берега, як зчинилася веремія. Вартовий човен метнувся нам на поміч, — але поки він приплив би, кілька десятків дикунів могли нас усіх повбивати. Отоо блискавкою плиг на берег, ухопив обома руками мій крам — і ну розкидати на всі боки тютюн, намисто, томагавки, ножі, шматки перкалю. Тої спокуси їм несила була перемогти. Між ними зайшла бійка за несподівані скарби, — а ми тим часом сіли на човен, одіпхнули його й від’їхали футів сорок од берега. А за чотири по тому години я найняв там же таки тридцять робітників без жодних уже прикростей.