Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
Традиція роду Диффринів суворо вимагала того, щоб над покладеним у замковій зброярні тілом полеглого родича всі чоловіки роду відправляли всенощний та вседенний мовчазний почет. Жінки, зібрані у віддаленому крилі замку, аби не перешкоджати чоловікам, не відволікати їхню увагу й не бентежити їхньої зосередженості, хлипали, ревіли та зомлівали. Як приводили їх до тями, знову починали хлипати й ревіти. І так da capo[32].
Спазми й сльози навіть у жінок, шляхтичок віковарських, були неприйнятною нетактовністю й великим безчестям. Але в Диффринів саме такою, а не іншою була традиція, і ніхто її не змінював. І змінювати наміру не мав.
Десятирічний Кагір, наймолодший брат полеглого в Назаїрі Айлліля, що, власне, лежав зараз у замковій зброярні, з точки зору традиції й звичаю чоловіком іще не був. Не допустили його до грона чоловіків, які зібралися над відкритою труною, не дозволили, аби він сидів і мовчав разом із дідом Груффидом, батьком Келлахом, братом Дераном і всією громадою дядьків, стриїв та кузенів. Хлипати й зомлівати разом із бабцею, матір’ю, трьома сестрами й усією громадою кузин — стрийових та вуйкових — не дозволили йому, зрозуміло, також. Разом з іншими малолітніми родичами, що прибули до Дарн Диффра на панахиду, похорони та тризну, Кагір бісився та носився мурами. І бився навкулачки з тими, які вважали, що наймужнішими в битвах за Назаїр були, власне, їхні батьки та старші брати, а не Айлліль еп Келлах.
— Кагіре! Ходь до мене, синочку!
На галереї стояла Мавра, мати Кагіра, і її сестра, тітка Кінед вар Анагід. Обличчя матері було червоним і настільки опухлим від плачу, що Кагір аж перелякався. Його збентежило, що навіть із такої шляхетної жінки, як його мати, плач міг зробити таке страхіття. Він твердо вирішив не плакати ніколи-ніколи.
— Пам’ятай, синку, — хлипнула Мавра, притискаючи хлопця до подолу так, що в нього аж духу забракло. — Запам’ятай цей день. Пам’ятай, хто позбавив життя твого брата Айлліля. Зробили те прокляті нордлінги. Твої вороги, синочку. Маєш їх завжди ненавидіти. Маєш ненавидіти ту прокляту злочинну націю!
— Я буду їх ненавидіти, матінко, — пообіцяв Кагір, трохи здивований. По-перше, його брат Айлліль загинув у бою з гонором, славетною та гідною заздрості смертю воїна, тож над чим усі ллють сльози? По-друге, не було таємницею, що бабця Евіва, мати Маври, походила з нордлінгів. Тато в гніві не раз звав бабцю «вовчицею з Півночі». Зрозуміло, за її спиною.
Але якщо вже зараз мати каже…
— Я буду їх ненавидіти, — заявив він запально. — Я їх уже ненавиджу! А коли я буду великим і матиму справжнього меча, то піду на війну й голови їм постинаю! От побачите, пані-мати!
Мама набрала повітря в груди й почала хлипати. Тітка Кінед її підтримала.
Кагір стискав кулаки й трусився від ненависті. Від ненависті до тих, що скривдили його маму, призвівши до того, що вона стала настільки некрасивою.
Удар Бонгарта розвалив йому скроню, щоку й губи. Кагір випустив меч і заточився, а мисливець за нагородами з півоберту втяв його між шиєю та ключицею. Кагір гепнувся до стоп мармурової богині, і його кров, наче язичницька жертва, забризкала цоколь статуї.
Гепнуло, підлога затремтіла під ногами, з настінної паноплії з гуркотом упав щит. Коридором вився та повз ядучий дим. Цірі прикрила обличчя. Світловолоса дівчина, яку вона підтримувала, важила, наче млинарський камінь.
— Швидше… Біжімо швидше…
— Я не можу швидше, — сказала дівчина й раптом важко всілася на підлогу. Цірі з жахом помітила, як із-під неї, сидячої, починає виливатися й збиратися на камінні червона калюжа.
Дівчина була бліда, наче труп.
Цірі кинулася на коліна поряд із нею, стягнула з дівчини шаль, тоді пояс, спробувала зробити джгут. Але рана була надто великою. І надто близько до паху. Кров не переставала текти.
Дівчина схопила її за руку. Пальці мала холодні, наче лід.
— Цірі…
— Так.
— Я Ангулема. Я не вірила… Не вірила, що ми тебе знайдемо. Але я пішла за Ґеральтом… Бо за ним не можна не йти. Ти ж знаєш?
— Знаю. Він такий.
— Ми знайшли тебе. І врятували. А Фрінгілла кричала на нас… Скажи мені…
— Не говори нічого. Прошу.
— Скажи… — Ангулема ворушила губами все повільніше й з усе більшим зусиллям. — Скажи, ти ж королева… У Цінтрі… Ми ж будемо в тебе в ласці, правильно? Зробиш із мене… графиню? Скажи. Тільки не бреши… Зумієш? Скажи!
— Не кажи нічого. Бережи сили.
Ангулема зітхнула, раптом похилилася вперед і сперлася чолом у плече Цірі.
32
До кінця (лат.).