Відьмак. Володарка Озера

Традиція роду Диффринів суворо вимагала того, щоб над покладеним у замковій зброярні тілом полеглого родича всі чоловіки роду відправляли всенощний та вседенний мовчазний почет. Жінки, зібрані у віддаленому крилі замку, аби не перешкоджати чоловікам, не відволікати їхню увагу й не бентежити їхньої зосередженості, хлипали, ревіли та зомлівали. Як приводили їх до тями, знову починали хлипати й ревіти. І так da capo[32].

Спазми й сльози навіть у жінок, шляхтичок віковарських, були неприйнятною нетактовністю й великим безчестям. Але в Диффринів саме такою, а не іншою була традиція, і ніхто її не змінював. І змінювати наміру не мав.

Десятирічний Кагір, наймолодший брат полеглого в Назаїрі Айлліля, що, власне, лежав зараз у замковій зброярні, з точки зору традиції й звичаю чоловіком іще не був. Не допустили його до грона чоловіків, які зібралися над відкритою труною, не дозволили, аби він сидів і мовчав разом із дідом Груффидом, батьком Келлахом, братом Дераном і всією громадою дядьків, стриїв та кузенів. Хлипати й зомлівати разом із бабцею, матір’ю, трьома сестрами й усією громадою кузин — стрийових та вуйкових — не дозволили йому, зрозуміло, також. Разом з іншими малолітніми родичами, що прибули до Дарн Диффра на панахиду, похорони та тризну, Кагір бісився та носився мурами. І бився навкулачки з тими, які вважали, що наймужнішими в битвах за Назаїр були, власне, їхні батьки та старші брати, а не Айлліль еп Келлах.