Пробуджені фурії
- Автор: Морган Ричард
- Серия: Такеши Ковач #3
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-238-9
- Переводчик: Виталий Ракуленко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Пробуджені фурії». Краткое содержание книги:
Бразил тільки знизав плечима і знову вискалився.
— Що таке, Ніку? Завидки взяли чи як?
Нацуме провів нас монастирем до скромно вмебльованих кімнат із дерев’яною долівкою на третьому поверсі, а там почав малювати руками в повітрі й начарував нам підйом на Рилу.
Почасти він був намальований прямо з його пам’яті, що тепер була закодована у віртуальності, але інфосистеми монастиря дозволяли йому звіряти свою карту з об’єктивним конструктом Рили в реальному часі. Його передбачення виявилися влучними — колонії лисокрилів поширилися, а захисний гребінь модифікували, хоч монастирський стек не міг зарадити нічим, окрім візуальних підтверджень цього факту. Ніхто не міг знати, що ще могло там на нас чекати.
— Але погані новини ріжуть обома краями леза, — сказав він із живістю в голосі, котрої близько не було, поки він не почав креслити схему. — Цей гребінь заважає їм добре дивитися вниз, а переміщення лисокрилів збивають з пантелику сенсори.
Я зиркнув на Бразила. Нема сенсу розповідати Нацуме те, чого йому не треба було знати — що мережа сенсорів на Скелях була найменшим із наших клопотів.
— На Новій Канаґаві, — сказав я натомість, — я чув, що лисокрилам прошивають системи мікрокамер. І тренують їх. Тут є дрібка правди?
Він пирхнув.
— Ага, сто п’ятдесят років тому казали те саме. Це й тоді було параноїдальною дурнею, і, гадаю, залишилося нею і понині. Яка користь із мікрокамер в лисокрилах? Вони ніколи не наближаються до людського житла, якщо мають вибір. Із досліджень, які я пам’ятаю, робили висновки, що лисокрилів нелегко одомашнити чи натренувати. До того ж дуже ймовірно, що орбітальні супутники помітять електроніку й устрелять їх на льоту. — Його неприємний посміх явно йшов не від умиротвореного ченця-зречника. — Повірте, вам вистачить клопоту і з колонією диких лисокрилів, біс уже з їхнім гіпотетичним одомашненим кіборг-різновидом.
— Ясно. Дякую. Ще якісь корисні поради?
Він знизав плечима.
— Так. Не падайте.
Але в його очах був такий вираз, що суперечив лаконічній відчуженості, яку він накинув на себе, і пізніше, коли він завантажив інформацію для того, щоб її можна було забрати ззовні, він затих так напружено, що це геть не скидалося на його попередній чернечий спокій. Виводячи нас із монастиря, він зовсім не балакав. Візит Бразила розворушив його, як весняні бризи, що налітають на коропові ставки в Данчі. Тепер, під хвилястою поверхнею неспокійно совалися туди й сюди потужні обриси. Коли ми досягай вестибюлю, він повернувся до Бразила й непевно заговорив.
— Слухай, якщо тобі…
Щось закричало.
Деталізація відчуттів у конструкті зречників була чудова — я відчув легенькі кольки у долонях, коли геконівські рефлекси наготували чохол «Ейшундо» хапатися за скелю й дертися по ній. На краєчку поля зненацька підсиленого зору я побачив, як напружився Бразил — і як позаду нього задвигтіла стіна.
— Геть! — заревів я.
Спершу здалося, що то були прояви гобеленів-воротарів, випнуті продовження тієї ж тканини. Тоді я побачив, що каміння стіни під нитками почало вгинатися всередину, піддаючись під силою, яку закони реального світу ніколи б не дозволили. Вереск міг бути аналогом колосального навантаження на структуру конструкта, а міг бути й голосом створіння, що намагалося вломитися всередину. Часу з’ясовувати це достеменно ми не мали. Частку секунди по тому стіна вивергнулася всередину, луснувши, як велетенська диня, а гобелен розірвався посередині, і до вестибюля вступила десятиметрова постать.
Здавалося, ніби якогось ченця-зречника так накачали першокласним мастилом, що його тіло розірвалося в кожному суглобі, а мастило виступило назовні. Убрану в сірий комбінезон людську форму в центрі того безладу було важко впізнати, але з неї на всі боки википала чорна переливчаста рідина, що тоді висіла в повітрі в’язкими рухливими пасмами. Обличчя істоти зникло, очі, ніс і рот розірвало під тиском викинутого мастила. Речовина, що завдала такої шкоди, гатила з кожного отвору й суглобу, поки билося серце всередині. З кожним ударом із тіла лилося верещання, не встигаючи цілком затихнути перед новим валом крику.
Я відчув, що пригнувся в бойову стійку, але розумів, що користі від цього менше за нуль. Ми тільки й могли, що тікати.
— Норіке-сан, Норіке-сан! Будь ласка, покиньте цю зону.
То був хор бездоганно вивірених голосів від фаланги воротарів під протилежною стіною, які виплелися з гобеленів і елегантною дугою перелетіли через наші голови до непроханого гостя, стискаючи дивні колючі дрючки й списи. Їхні новоутворені тіла мали свої відростки, що переплелися й світилися тьмяно-золотавим світлом.