Смерть у кредит

Куртіаль де Перейр саме повертався з обходу, а можливо, із «Заколоту». Він, мабуть, програв менше, ніж зазвичай… Коли він підійшов, то нараз став украй люб’язним, привітним, лагідним, наскільки це можливо… «Щасливий бачити вас тут…» А, з приводу мене? Вселяє надію! Він тут же почав сипати похвалами, щоб зачарувати мою матір, і навіть побажав, аби вона піднялася нагору трохи з ним побалакати… в його особистий кабінет… на «туніське» горище… Їй було важко дертися за ним нагору… Сходи були круті, всіяні сміттям і папірцями, що ковзали під ногами. Він надзвичайно пишався своїм «туніським» кабінетом, йому хотілося всім його показати… Це був ансамбль, витриманий у стилі «гіпер-безлад», з комодами «Алькасар»… До якого ще входили мавританський кавник… марокканські пуфи, килим з вигадливим візерунком, такий ворсистий, що ввібрав у себе не менше тонни пилу… Його ніколи не піднімали… І навіть не намагалися чистити… Окрім того гори друкованої продукції, каскади коректур, купи свинцевих літер та останніх версток робили будь-які спроби в цьому напрямку сміховинними… І навіть, варто зауважити, вельми небезпечними… Будь-яке порушення рівноваги було дуже ризикованим… Усе мало залишатися в спокої та якомога менше зрушуватися з місця… Ще краще, очевидно, було порозкидати всюди нові папери для підстилки. Це принаймні трохи урізноманітнило б інтер'єр…

Я чув, як вони розмовляли… Куртіаль відверто заявив їй, що відкрив у мене блискучі здібності до журналістики, які в «Майстротроні» принесуть визнання… Репортажі!.. Я досягну багато чого, тут немає жодного сумніву… вона може повертатися й спокійно спати… відтепер моє майбутнє ґарантоване. Я стану господарем своєї долі, щойно набуду всі основні знання. Слід лише набратися терпіння… Поступово він укладе в мене все, що потрібно… Але все це буде поступово!.. Ох! Ох! Він не терпів будь-якого поспіху! Грубих ривків!.. Не потрібно жодного насильства! Не потрібно поспішати з розв'язкою! Халтура — то ідіотизм! Тоді як я, судячи з його слів, завжди виявляв найпалкіший потяг до знання!.. Ба більше, я набув спритности. Чудово виконував дрібні доручення, які він мені давав… Успішно давав з ним раду… Поступово я стану хвацьким, як мавпа! Швидким! Кмітливим! Працьовитим! скромним! Просто диво! Його вже годі було зупинити… Вперше у своєму житті моя бідолашна мати чула, що про її сина таке кажуть… Вона не могла оговтатися… Насамкінець, прощаючись, він наполіг, щоб вона взяла книжечку з бланками передплати, які вона, безперечно, могла легко поширити серед своїх друзів… та знайомих… Вона обіцяла все, що він хотів. Дивилася на нього, приголомшена… Куртіаль не носив сорочки, лише лакований комірець під фланелевим жилетом, який завжди був трохи ширший комірця, він купував його на кілька розмірів більше, ніж потрібно, все разом це утворювало великі складки й було доволі засмальцьоване… Взимку він одягав їх по два, один поверх іншого… Влітку, навіть у сильну спеку, він носив великий рединґот, лакований комірець трохи меншого розміру та нацуплював канотьє. Він дуже дбав про нього… Це був унікальний екземпляр, справжній шедевр, майже сомбреро, подарунок з Південної Америки, з рідкісної тканини! Неповторний… Він просто був безцінним!.. З першого червня до п'ятнадцятого вересня він носив його на голові, не знімаючи майже ніколи. Тільки в крайньому випадку: він боявся, що його вкрадуть!.. Так, по неділях, під час польотів він дуже хвилювався… Проте був таки змушений поміняти його на високий кашкет з нашивками… Він був частиною однострою… Свій скарб він довіряв мені… Але щойно він торкався землі, зістрибував, як заєць, і скакав по борознах, його першим вигуком було: «Гей, мій капелюх! Фердінане! Моя панама! Заради Бога!..»