Мене називають Червоний

— Ви хочете відвідати скарбницю Ендеруна? — здивовано запитав султан.

— Так, — відповів мій майстер.

Це було нахабством, рівнозначним спробі проникнути в гарем. Я враз збагнув: оскільки будівлі гарему та скарбниці розміщені в двох наипрекрасніших місцях райського Ендеруна, значить, їх споруджували як два наймиліших, найпотаємніших закутки, любі серцю падишаха.

Набравшись нарешті мужності, я дивився на чарівне обличчя султана й намагався відгадати, що з того всього вийде, як раптом він мовчки вийшов. Може, розгнівався? Чи не покарають нас, разом зі всіма малярами, через безцеремонність мого майстра?

Втупившись очима в зображення трьох коней, я уявляв, як загину, так і не побачивши більше ніколи Шекюре, не покохавшись із нею. Чарівні коні незважаючи на всю їхню красу здавалися тепер вихідцями з якогось чужого, далекого світу. Мені по голові мов щось молотом стукнуло, і я, вслухаючись у зловісну мовчанку, подумав: якщо ви збагнете, як воно бути забраним дитиною в Ендерун, серце палацу, виростати тут, жити, стати правою рукою падишаха й могти піти на смерть заради нього, то тоді ви й збагнете суть буття маляра — жити рабом краси Аллаха її бути спроможним загинути заради неї.

Далеко потому, коли люди начальника султанської варти вели нас нагору до Середніх воріт, я роздумував над такою смертю, в моєму розумі панувала її тиша. Однак ми минали Бабюсселам, де десятки страчених візирів віддали Аллаху душу, а стражники й не глянули в наш бік. Ще вчора майдан Дивана видавався мені раєм, а сьогодні ані його вежа, ані фазани не справили жодного враження. Згодом я здогадався, що нас ведуть у серце потаємного світу падишаха, серце Ендеруна.

А позаду нас уже лишилися ворота, проходити через які було заборонено навіть найвизначнішим візирам. Наче дитина, котра потрапила в казку й боїться зіткнутися віч-на-віч з дивами та небаченими тваринами, що ось-ось постануть перед нею, я потупив очі й не відривав їх від землі. Не наважився й подивитись у бік Арз-палати. Хоча таки злегка скосував, а потім прикипів очима до стін гарему, звичайнісіньких чинарів, які нічим не відрізнялись од інших дерев, та високого чоловіка, вбраного в каптан з блискучого голубого атласу. Ми пройшли між масивними колонами й зупинилися перед величезними розкішними дверима. Тут нас піджидав загін аги в яскравих каптанах, один із них схилився над замком.

Головний скарбничий подивився нам у вічі й сказав:

— Які ви щасливці, Його Величність падишах дозволив вам переступити поріг скарбниці Ендеруна. Ви гортатимете книжки, до яких ніхто не має доступу, розглядатимете позолочені сторінки, неперевершені ілюстрації й, наче мисливці, ітимете за ними слідом. Мій падишах велів вам нагадати, що дав майстрові Осману три дні на пошуки. Перший уже закінчився; якщо він за два дні, до полудня в четвер, не почує, хто з малярів заслуговує на прокляття, то начальник султанської варти завершить цю справу за допомогою тортур.

Спершу варта розібралася з футляром на замку, необхідним для того, щоб прикривати печатку, котру прикріпляли на щілині, аби зловмисник не вставив у неї свого ключа. Переконавшись, що печатка на місці, двоє агів та завідувач скарбниці схвально кивнули один одному. Печатку було знято, ключ увійшов у шпарину, й мертву тишу, що нас поглинула, розітнув брязкіт — замок відімкнули. Лице майстра Османа враз пополотніло. Коли ж єдина стулка здоровенних різьблених дерев'яних дверей була відчинена, на лині мого вчителя немов відбився якийсь чорний промінь, що долетів до нас із прадавніх часів.