УПА у вирі боротьби
- Автор: Борець Юрій
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «УПА у вирі боротьби». Краткое содержание книги:
За свого вже досить довгого життя він мав тих панів над собою чимало. Спершу служив вірно австрійському Францу-Йосифові, згодом Пілсудському і його наступникам у Варшаві, потім німцям, а тепер - американцям. Ризикувати своїм добробутом за якихось там українців він не збирався.
- Чому питаєте, пане коменданте? - відповів я запитанням.
- Ну, знаєте, це ж табір, мене контролюють згори, а ви без документів нелегально перебуваєте в моєму таборі.
Багато друзів із дивізії «Галичина» розповідали мені про те, скільки то клопоту мали вони з таборовими управами, коли хотіли дістатися до таборів. Як часто в тих управах чинили їм перешкоди саме ті, які колись ту Дивізію організували, а тепер у таборі заради власної шкури зовсім від усього відпекувались.
Упісти були в багато кращій ситуації, тому я, сівши навпроти коменданта, іронічно підсміхався. Мені хотілося сказати: «А чи знаєте ви, пане коменданте, що не один упіст віддав своє життя, рятуючи друга в бою?», але стримався, бо подумав, що такий тип цього не зрозуміє, натомість запитав:
- А що ви думаєте?
- Ви мусите мати офіційний приділ вищої інстанції ІРО до мого табору або якнайшвидше з нього вибратися.
- А чи не допомогли б ви нам одержати документи? -запитав я.
- Ну, що ви? Ви ж знаєте, це нелегальна справа, а за такі речі чекає кримінал…
Я підвівся з крісла, запалив цигарку і пройшовся по директоровому кабінеті. Я думав: «Чи ж знає цей бідний чоловік, який він справді бідний? Чи не спадало йому будь-коли на думку, що наш щедрий і жертовний нарід перебуває в неволі власне завдяки таким рабам, як він? Хто змалює колись у повістях і романах ганебну діяльність подібних до нього типів за часів змагань Хмельницького, Мазепи, Петлюри та боротьби УПА й ОУН?»
Я спинився і спокійно звернувся до коменданта:
- Пане коменданте, прийміть до відома, що коли ми живемо тут нелегально, то ви за нас не відповідаєте. Ми не «ваші», а ви не «наш» комендант. Нас звільнили американці, можете звертатися до нас через них. З табору не можемо виїхати, бо не маємо документів, а щоб ви були певні за свою посаду - пишіть рапорт до своїх зверхників. Але тільки правду.
І я вийшов із кабінету таборового коменданта.
Наступного дня до табору приїхала американська військова поліція, забрала мене і повезла на станицю СіАйСі у центрі міста.
На станиці мене викликали до канцелярії якогось старшини в ранзі капітана. Він гукнув на перекладача і на порозі з'явився українець з табору, якого я знав лише з вигляду і чув, що його кличуть Андрієм.
Старшина сидів на кріслі, ноги мав сперті на столі, чз якийсь журнал. За хвилину він запитав через перекладача:
- Яке непорозуміння виникло між вами і комендантом табору? Перекладач почав перекладати, але я спинив його, бо несподівано для себе самого зрозумів ціле запитання і почав відповідати:
- Комендант хоче, щоб ми вибралися з табору, бо не маємо документів і офіційного призначення. Будь ласка, скажіть, що робити? Без документів нас ніде не приймуть, а пашпортів не можемо одержати.
- Чи не могли б ви дістати їх у таборовій управі? - запитав капітан.
- Ні, - відповів я.
Американець, видно, добре знав нашу справу, бо припинив розмову про непорозуміння з комендантом табору і почав розпитувати про боротьбу в Україні.
- Як часто ідуть ваші зв'язкові з Німеччині в Україну? - запитав.
- Не знаю, - відповів я, - бо такі справи дуже засекречені. Американець почастував мене й перекладача цигарками і знову запитав:
- А чи не могли б ви з нами співпрацювати?
Я на хвилину зупинився, думаючи, що відповісти. Нарешті, сказав:
- Тільки під умовою, що одержу дозвіл від свого Проводу. Капітан обминув мою відповідь і вернувся до документів:
- Поки що документів не можемо вам видати. Старайтеся дістати їх якось від ІРО.
Він вийняв із шухляди дві пачки цигарок, подав їх мені й сказав:
- Гуд бай!
Я вертався до табору пішки, по дорозі придивлявся до руху в місті. У виставових вікнах (вітринах), на диво, було вже дуже багато різних товарів. Я пригадав собі колишню торгівлю і в мене зродилося бажання знову працювати в тій ділянці. Що більше думав про це, то дужче розпалювалася моя уява. «Ось якби так мати свою крамницю, не було б проблем з харчуванням повстапців», - подумав я і одночасно уголос розсміявся. - Адже в кишені нема ані пфеніга, а я мрію про крамницю! І я зосередив свої думки на майбутньому. «Мені вже двадцять шість років. Знання у мене тільки військове і торговельне, але із жодного з них тут хліба не їстимеш. А що ж далі?»