Історія України. Посібник
- Автор: Бойко Олександр Дмитрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий центр "Академія"
- ISBN: 966-580-122-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України. Посібник». Краткое содержание книги:
У процесі підготовки до друку цього видання уточнено деякі формулювання, розширено, конкретизовано висвітлення окремих подій і фактів, які розглядаються в єдностях та суперечностях різноманітних тенденцій з осмисленням їх витоків, обумовленості мотивів вчинків конкретних історичних постатей. Виклад подій доведено до середини 2001 р.
Посібник прислужиться студентам, викладачам вищих навчальних закладів. Корисним він буде учителям середніх загальноосвітніх шкіл, усім, хто прагне пізнати суть і наслідки подій минулого нашого народу.
Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за період 1907–1909 pp. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб.
Досить відчутним був наступ реакції в культурній сфері. Невдовзі після третьочервневого виборчого закону цар затвердив постанову ради міністрів про студентські організації та правила скликання зборів у стінах навчальних закладів. Суть його полягала в забороні студентам брати участь у будь-яких зібраннях та ліквідації автономії вищих навчальних закладів.
Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту. Уряд заборонив викладання українською мовою в школах, де воно було самовільно запроваджене у роки революції. Було скасовано навіть циркуляр міністра освіти 1906 р., у якому свого часу дозволялось вчителям «використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють». Натомість з'явився новий циркуляр, що забороняв вчителям розмовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. Шовіністична освітянська політика не дозволяла у школах співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.
Піднесення реакційної хвилі зумовило тотальне насильницьке закриття українських клубів, наукових товариств, культурно-освітніх організацій. Зокрема, під тиском властей перестали функціонувати київська, одеська, чернігівська, полтавська, ніжинська та інші «Просвіти». У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші пригноблені народи) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших виданнях терміни «Україна», «український народ».
Столипін Петро Аркадійович (1862–1911) — російський державний діяч. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, у липні — прем'єр-міністром. З ім'ям Столипіна пов'язані активна протидія революції 1905—190 7 pp., розпуск II Державної думи і зміни положення про вибори до неї на користь заможних верств населення. Вершиною діяльності Столипіна стала аграрна реформа, яка розпочалася в 1906 р. і набула широкого розмаху, зокрема в Україні. Столипін негативно ставився до українства, вважаючи багатомільйонний народ «інородцями», всіляко підтримував діяльність великоросійських шовіністів в Україні. 1 вересня 1911 р. під час перебування в Києві був смертельно поранений агентом охранки, колишнім анархістом М. Богровим. Похований на території Києво-Печерської лаври.
Придушення революційного руху, наведення порядку жорсткою рукою, наступ на демократичні завоювання революції, відверта асиміляторська політика щодо пригнічених народів — все це складові одного плану, за допомогою якого голова царської Ради міністрів П. Столипін хотів створити потужну, централізовану, монолітну імперію, повернути царизмові колишні владу та вплив. Важливе місце в стратегічних розрахунках прем'єр-міністра займала аграрна реформа.
Революція 1905–1907 pp. довела, що аграрне питання з питання економічного переросло в політичне. Його невирішеність поглиблювала конфронтацію в суспільстві, посилювала соціальну напругу та політичну нестабільність. Будучи залишком феодалізму, самодержавство тривалий час консервувало свою опору — два інших релікти часів кріпосництва: поміщицьке землеволодіння та селянську общину. На початку XX ст. деградація поміщицького землеволодіння стала цілком очевидною, а община по казала не лише свою нездатність ефективно господарювати, а й належно контролювати настрої селян. Саме тому ще в ході революції прем'єр-міністром П. Столипіним було проголошено курс на реформування аграрного сектора. Комплекс реформ, розпочатих указом 9 листопада 1906 p., був логічним продовженням модернізаційних процесів у Росії середини XIX ст. У його основі лежало три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю в приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності в бідності.