Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
- Автор: Паолини Кристофер
- Серия: Спадок #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-966-08-3879-6
- Переводчик: Александр Леонидович Ушкалов
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри». Краткое содержание книги:
Найперше — це обіцянка своєму двоюрідному братові Рорану визволити його кохану Катріну з полону короля Галбаторікса. Але не тільки це. Ерагон дав клятву вірності і варденам, і ельфам, і гномам. Тож коли тривога охоплює повстанців і небезпека чатує на них з усіх боків, Вершник дракона має зробити свій вибір — вибір, що визначить його долю не тільки на просторах Імперії, а й поза ними, вибір, що згодом стане для нього справжнім випробуванням.
Ерагон — одна-єдина надія на звільнення від тиранії. Чи зможе цей звичайний юнак об'єднати армію повстанців і здобути перемогу над королем?
Ерагон і собі глянув у той бік. Це був середній на зріст чолов'яга. На його шиї виднілась темно-червона родимка, а з-під шолома стирчали пасма коричневого волосся. Щит у нього був потрощений на дрібні трісочки, та й мечу дісталось не менше — він був вигнутий і весь зазублений від руків'я до самісінького кінчика леза. На рукавах кольчуги з якогось дива висіли річкові водорості, а в правій нозі відчайдуха стирчала стріла, оперена білим лебединим пір'ям. Вона пройшла тіло наскрізь і пришпилила воїна до землі. Та це, здавалось, зовсім його не обходило, бо чолов'яга весь час реготав. Правда, Ерагонові здалося, що цей сміх ось-ось зірветься на крик жаху.
— Хто ти? — гукнув король Орин. Відповіді не було. Тоді король вилаявся й загукав удруге: — Негайно відповідай, інакше матимеш справу з моїми чарівниками. Хто ти — людина, тварина чи злий демон? І в якій дірі Галбаторікс знайшов тебе і твоїх побратимів? А може, ти який разак?
Почувши це питання, Ерагон увесь випрямився й напружився, так, ніби його хто штрикнув невидимою голкою.
Сміх на мить стих:
— Людина. Я людина…
— Ти не схожий на тих людей, яких я звик бачити.
— Я хотів, щоб моя родина стала заможною. Хіба в моїх словах є щось дивне, сурданцю?
— Облиш говорити загадками… Краще скажи, як ти став тим, ким є тепер, негіднику! І спробуй-но тільки мені збрехати — я заллю тобі в горлянку розплавленого свинцю, отоді й побачимо, якої ти заспіваєш.
Загадковий вояк знову зареготав:
— Ти не можеш зробити мені боляче, сурданцю. Ніхто не може. Сам король зробив так, що ми не відчуваємо болю. А наші родини житимуть у розкошах аж до кінця своїх днів. Ви можете скільки завгодно ховатися від нас, та ми ніколи не кинемо вас переслідувати… Навіть тоді, коли звичайні люди попадають від утоми. Можете з нами битись, але ми все одно будемо вас убивати, доки в нас є руки. У полон ми не беремо, тож у вас немає жодного вибору. Просто помріть і дайте спокій цій країні!
Скорчивши жахливу гримасу, солдат ухопив стрілу скаліченою рукою й вирвав її з ноги разом зі шматками кривавого м'яса, які прилипли до вістря. Він змахнув нею в повітрі й пожбурив у одного з лучників. Стріла влучила тому прямісінько в руку. Побачивши на руці вардена кривавий слід, воїн знову зареготав, на цей раз іще гучніше, ніж спочатку. А вже за мить, хвацько здійнявши меч над головою, він похилився вперед і поволік свої скалічені ноги вбік варденів.
— Стріляйте в нього! — наказав Орин.
Тятиви луків дзенькнули, ніби погано настроєні лютні, й у вояка полетіла ціла хмарка стріл. Дві з них відскочили від його обладунків, але кілька вп'ялися йому в груди. Регіт миттю обернувся на якесь верескливе хихотіння — схоже, кров стала заливати відчайдухові горло, проте він так і продовжував сунутися вперед, залишаючи на траві яскраво-червоні плями. Лучники вистрілили вдруге — стріли вп'ялися чоловікові в руки та плечі, але він не зупинявся. Третя хмарка стріл полетіла відразу ж за другою. На цей раз стріла розтрощила воїнові ліве коліно, а ще одна влучила йому прямісінько в родимку й застрягла в шиї. Він похитнувся, постояв і нарешті впав, але помирати все одно не збирався. Цей божевільний почав повзти вперед на руках, регочучи так, ніби все, що відбувалось навколо, було всього лиш якимось жартом, а не реальним життям.
Від цього видовища у Вершника аж мороз по шкірі пройшов. Тим часом король Орин іще раз брудно вилаявся. Він був украй роздратований. Зістрибнувши зі свого коня, король кинув меч і щит на землю.
— А дай-но мені, будь ласка, свою сокиру! — попрохав він одного з ургалів, які стояли неподалік.
Нажаханий сірошкірий ургал спершу трохи повагався, але потім усе ж таки віддав зброю Оринові.
Тоді король повагом підійшов до воїна, високо змахнув важкою сокирою й одним ударом відрубав йому голову.
Хихотіння нарешті стихло.
Вояк закотив очі, його губи ще кілька секунд продовжували дрібно тремтіти, а потім завмерли.
Орин підняв відрубану голову за волосся, так, щоб усім було її видно.
— Їх можна вбивати! — вигукнув він. — Треба стяти цій мерзоті голову, ото й усе! Або розтрощити їй булавою череп! Або влучити в око з безпечної відстані… Сірий Зубе, ти де? — Тієї ж миті вперед виїхав вершник-товстун. Орин кинув йому голову, а той спритно її впіймав. — Почепи оце на жердину біля північних воріт. Почепи всі їхні голови. Нехай це буде посланням Галбаторіксу! Нехай він знає, що ми не боїмось його недолугої магії. — По цих словах Орин підійшов до свого коня, повернув ургалові сокиру, а потім узяв із землі свою зброю.
За кілька ярдів від себе Ерагон помітив Гарцхвога, який стояв у натовпі ургалів. Юнак перекинувся кількома словами із Сапфірою, і та підійшла до войовничих чудовиськ поближче. Тоді Ерагон вклонився й спитав у Гарцхвога, показавши вбік понівеченого стрілами мерця: